У 1918 році 29 січня в Крутах близько 400 студентів Першого Київського Костянтинівського військового училища, 130 вояків студентського куреня січових стрільців, 100 козаків куреня «Смерті» з місцевого Вільного козацтва, та до 90 охоронців станції з 16 кулеметами та однією гарматою стримували росіян, які мали значну перевагу в живій силі, бронепотягах та артилерії. 

У свої 24 роки бій під Крутами прийняв вінничанин Демид Бурко, у складі 1-ої Української військової школи ім. Б. Хмельницького, який пізніше напише вірш-спогад про цю подію “На вічну пам’ять мученикам”. 

Переважна більшість студентів не мала достатньої військової підготовки, студенти були погано озброєні. Впродовж дня вони вели бій за станцію проти більшовиків, загальна кількість яких складала понад 3000 осіб. Ввечорі, коли стемніло, бій почав стихати. У той момент українське командування отримало телеграму з Ніжина. Розташований там курінь ім. Тараса Шевченка, заявив про підтримку радянської влади. Це загрожувало ударом в запілля, тому був наказ поступово відходити до потяга, що стояв на іншій стороні станції Крути у напрямку Києва. Першою відходила Студентська сотня, а потім, по черзі, 2-га, 3-тя і 4-та сотні юнкерів, а 1-ша сотня прикривала відхід вогнем.  

До полону потрапило 36 старшин, студентів та гімназистів. Двадцять сім полонених студентів та гімназистів, включаючи сотника Омельченка, було трохи згодом розстріляно прямо на станції Крути. Шістьох поранених із числа вояків Студентської сотні та одного гімназиста було відправлено на лікування до Харкова. Двоє старшин були як трофеї забрані червоногвардійцями та матросами, замучені, а їхні понівечені тіла викинуті на залізничному перегоні в районі Ніжина. 

За сучасними підрахунками втрати українських військ під Крутами оцінюють до 150 осіб. Серед них  – 37–39 вбитих у бою та розстрiляних студентiв i гімназистів. На сьогоднi вiдомi прiзвища 20 з них. 

Бій під Крутами назавжди буде закарбований золотими літерами в історичній пам’яті нашої нації. Жертва крутянців зробила їх прикладом для майбутніх поколінь українців. Пам’ятаємо про тих, хто виборював та виборює свободу Української держави. 

Автор Марко Литвиненко