У Регіональному управлінні Сил територіальної оборони «Південь» стартував цикл матеріалів «Там, де чекають» — історії про війну не лише з позицій, а й з дому. Про дітей, дружин, матерів і батьків, для яких фронт починається з очікування. Про тих, хто тримає зв’язок, вірить і живе між дзвінками. Проєкт розпочався з історії про військового та його родину з Вінниччини.

Андрієві 10 січня виповниться 8 років. Для нього батько — приклад для наслідування. Одного разу на уроці в школі дітей запитали, чим займаються їхні батьки. Андрійко встав і з гордістю сказав, що пишається своїм татом, бо той зараз захищає Україну.

Його батько, вінничанин Ігор на псевдо «Ксьондз», нині проходить службу у 120-й окремій бригаді Сил територіальної оборони ЗСУ.

До повномасштабного вторгнення Ігор працював у різних сферах. Переважно — слюсарем-механіком, але також займався встановленням інтернету, відеонаглядом, обшивкою машин і катерів. 24 лютого 2022 року він зустрів на роботі — на СТО:

«Відтоді почалась двіжуха з Нацгвардією. Це було під Києвом. Безкоштовно я рік їм ремонтував їхні машини. Усі абсолютно. Навіть БТР, — розповідає військовослужбовець».

Дружина з маленьким сином спочатку поїхали до Німеччини.

«Але в мене дружина — патріотка. І це моя дружина. Через два місяці вона каже: «Я їду додому». Я запитав — і що вона має тут робити? Вона відповіла, що не знає, але їде додому», — згадує Ігор.

До ЗСУ «Ксьондз» потрапив у 2023 році — йому прийшла повістка.

«У нас була домовленість, що ніхто не ховається. З дружиною та мамою я все обговорив — вони були налаштовані», — каже він.

Так Ігор потрапив до 120-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, у роту ударних безпілотних авіаційних комплексів (РУБпАК). Після навчання його прикомандирували під Красногорівку.

«Ми були прикомандировані до 109-ї бригади ТрО. Їхній 105-й батальйон тоді перебував у підпорядкуванні 59-ї бригади — нашої, гайсинської. Там я відвоював місяць і отримав поранення. У мене був розрив сухожилля на нозі. Лікування було довгим і болісним. А влітку 2025-го ми рубаківськими екіпажами поїхали під Бурлук. Там воювали ще два місяці», – каже вінничанин.

Зараз «Ксьондз» займається навчанням особового складу: передає бойовий досвід новоприбулим пілотам, навчає їх керуванню апаратами різних типів, пояснює все від А до Я.

«Я постійно заводжу на позиції нових людей. Заїжджаю, дивлюся, що і як у них. Можливо, десь позиція неправильно облаштована, можливо, треба щось підналаштувати — і так далі», – додає військовий.

Попри всі труднощі, Ігор завжди відчуває підтримку родини:

«Слава Богу, ми сильна сім’я. Підтримуємо зв’язок. Дружина сумує, звісно, але є розуміння — ми воюємо заради них. Тільки заради них. Я хочу, щоб мій син був українцем. І ніяк по-іншому».

Підтримка від рідних — не лише моральна, а й практична.

«Потрібні сітки — вітчим плете. Сестра збирає кошти. Зараз хочемо відремонтувати машину. У мене велика сім’я, і всі мене підтримують. Ніхто жодного разу не сказав, що щось не так. Родина — це одне з головного, що тримає!

Там, де чекають, війна не припиняється ні на день. Вона триває в дитячих питаннях, у нічних тривогах, у очікуванні дзвінка. Саме у родинах народжується сила, яка тримає фронт! Дарує віру в нашу Перемогу», – підкреслив воїн.

Фото зі сторінки – Регіональне управління Сил територіальної оборони «Південь» ЗС України