БІОГРАФІЯ ТА ЦІКАВІ ФАКТИ

Народився він 12 травня 1928 року у селі Знаменське (Слов’янський район, Донецька область). Приблизно у віці одного року він з родиною переїхали до Краматорська.

Цікаво, що у дитинстві Биков мріяв про авіацію. Спершу він намагався вступити до льотного училища в Барнаулі, але отримав відмову. Згодом він вступив у Ленінграді до льотної спецшколи, але вже за місяць був відрахований через зріст 163 см. Після цього Леонід подався в акторство.

Він здобув освіту на акторському факультеті Харківського державного театрального інституту (курс Данила Антоновича). У кінематографі його дебют відбувся у фільмах “Переможці” (1952), який не вийшов на екрани, та “Доля Марини” (1953).

По-справжньому культовою особистістю Биков став завдяки фільмам “В бій ідуть тільки “старики” (1974) і “Ати-бати, йшли солдати…” (1977), за які він отримав Державну премію СРСР як режисер і актор (ролі капітана Титаренка і старшини Святкіна). Загалом він виконав у кіно понад 20 ролей, а також є автором кількох сценаріїв.

Протягом своєї кар’єри Леонід Биков також спробував себе у ролі режисера та сценариста. Він створив кілька фільмів, що отримали визнання глядачів та критиків.

Цікаво, що Биков не лише вражав своїм акторським талантом, але й відзначався активною громадською діяльністю. Він брав участь у різних благодійних заходах, підтримував культурні проєкти та сприяв розвитку театральної справи в Україні.

Свого часу однокурсник Бикова Микола Мащенко зазначав, що обидва народилися на Донбасі та пишалися цим. Він стверджував, що для розуміння творчості Бикова слід знати про його виховання та дитинство у Краматорську.

“Без перебільшення можна сказати, що сама атмосфера робочого міста Краматорська, де пройшли дитинство і юність Льоні, загартувала його дух і волю, навчила любити та поважати людей простих, добрих, мужніх. Образи таких людей він і створював на екрані. Завдяки Бикову я зрозумів, що актор і людина – поняття нероздільні”, – розповідав Мащенко.

У фільмах Бикова часто помітно, як герої співають українські пісні, а також ведуть розмови про українські традиції та рідні землі.

“Батько хотів зняти “У бій ідуть лише “старі” у кольорі, але кольорову плівку не дали. Надали чорно-білу, вузькоформатну. Він мріяв зняти свій фільм, роботу всього життя, саме на кольоровій, щоб показати всю красу рідної України”, – розповідала його донька Мар’яна Бикова.

Крім того, відомо, що Биков завжди розмовляв дуже тихо, бо вважав, що коли ми підвищуємо голос на людину – ми таким чином виказуємо їй свою неповагу. Аналогічним чином він розповсюджував це правило на своїх акторів і команду.

На жаль, Леонід Биков загинув 11 квітня 1979 року в автотрощі на 47-му кілометрі траси “Мінськ-Київ”, коли повертався на своєму автомобілі з дачі під Києвом. Актора поховали на Байковому кладовищі в Києві.

За кілька років до смерті Биков переніс інфаркт, після чого написав лист-заповіт:

“Ніяких оркестрів. Ніяких студій. Будинку кіно – Боже борони. З дому – прямо туди, куди годиться. Це мій крик, мольба. Без цирку, що називається почестями. Ніяких надгробних промов, а то я встану і піду: вийде конфуз. Тільки хтось із вас один, кому захочеться, скаже одне слово: “Прощай”. Це так, щоб поставити крапку, а то нас не зрозуміють. Потім нехай ескадрилья вріже “Смуглянку” від початку й до кінця. Спасибі і пока”

Його смерть стала великою втратою для української культури, але спадщина його творчості продовжує жити в серцях глядачів і впливати на розвиток кінематографу в Україні. Його внесок в українську культуру залишається невимірним і надихає нові покоління артистів.

Джерело: “5 канал“