В 1942 році, коли Вірі було 17, її вивезли в Німеччину працювати в місцевих господарів. Через три роки, в 1945 році пізньою осінню вона добралась додому, в рідне село. Застала ледь живого брата, який виживав в голоді та холоді, майже знищену хату. Але любов до Батьківщини, тяжіння до родини привело її додому. Згадує, що коли повернулася до додому, то цілувала рідну землю, та дякувала Богу зі сльозами на очах, за своє повернення.

Самі з братом викопали землянку, де і жили разом. Одягу та їжі майже не було, допомагали знайомі, сусіди. Виживала в непрості часи, працювала, та ніколи не втрачала сили духу, віри в краще. Згодом вийшла заміж за фронтовика Леоніда Редванського, разом власними руками побудували дім, виховали четверо чудових дітей.

Віра Іванівна має феноменальну пам’ять, в подробицях розповідає про зустріч з майбутнім чоловіком на весіллі в знайомих, сватання, пошуки власного весільного вбрання, фати. Згадує, що брала в борг кілька тарілок холодцю, для весільного столу.

Прожили з чоловіком 53 роки, виховали дітей, дали освіту. Дочекалася ювілярка шести онуків, та шести правнуків.

І хоча життя принесло багато випробувань, жінка надзвичайна співрозмовниця, щира та добра. Вона не втратила віри в людей та вдячності за прожиті роки. Володіє польською та німецькою мовами. Навіть попри втрату зору, не втрачає оптимізму, мріє про перемогу та кожного дня молиться Богу за кожного українського воїна.

Історія Віри Іванівни — це нагадування кожному з нас, що навіть у найтемніші часи можна залишатися світлом для інших. Сьогодні ювілярка приймає щирі вітання від рідних, односельців та всіх, хто надихається її силою духу. А вона, у свою чергу, мріє лише про одне — мир і перемогу для України.