Під час штурму, за десять метрів до ворожого окопу, міна вибухнула перед його обличчям. Вибух. Тиша. Дим. Обличчя понівечене, тіло посічене осколками, а замість усмішки – вибиті зуби. Він провів тринадцять годин під безперервним обстрілом, чекаючи на порятунок. Попри тяжкі поранення, він не просто вистояв, а згодом знову став у стрій.

Історією незламного вінницького гвардійця діляться у Військовій частині 3008 Національної гвардії України, пише ЦВД.

Головний сержант підрозділу БпЛА «Кречет-1» вінницького полку Національної гвардії України каже: «Я знаю, куди їду. Я знаю, що буду робити. І я знаю, що тут потрібен».

Нацгвардійцю на псевдо Витязь 32 роки. У свої 18 він підписав контракт та став у стрій. Повернувшись до цивільного життя, він відчув, що його тягне назад. Саме в лавах ЗСУ він проявив себе як справжній витязь – воїн без страху й докору.

«Армія – це стабільність, дисципліна, міцне братерство, яке більше ніде не зустрінеш, і постійний розвиток. Тому у лютому 2016-го уклав контракт зі Збройними силами України. Прийшовши у військо я шукав себе, водночас постійно вчився, зростав. Був у різних військах, бригадах, обіймав різні посади», – розповідає воїн.

Він зазначає, що найбільше запам’яталася оборона Авдіївки ще за часів Антитерористичної операції. Там, у суворих умовах донецьких морозів, він разом із побратимами стримував атаки окупантів.

«Мороз, мінус двадцять п’ять і перший бойовий досвід. Це був початок 2017-го. Я тоді був навідником самохідної гаубиці “Акація”. Це велика відповідальність. Треба знати погодні умови, правильно наводитись. Просто так навідником не стаєш – треба цьому багато вчитися. В народі кажуть: “Боги війни”», – усміхається Витязь.

Вночі вони «стирали» противника, під ранок – змінювали позицію.

«Пригадую, як після одного такого виїзду нашу позицію почав обстрілювати ворог. Ми заскакуємо на броню, це лютий мороз, я на башті і “печемо” на повній швидкості полями. Мене підкидало на пів метра від броні. Дива даюся, як не злетів. А навідник був поряд, і постійно мою голову накривав своїми руками, щоб гілками від дерев її не знесло», – розповідає сержант.

Коли приїхали на місце дислокації, злізли з машини, усі почали голосно сміятися.

«Адреналін був шалений, ми виїхали з такого двіжу, що були надзвичайно щасливі, що повернулися живі та цілі», – пригадує Витязь.

Після закінчення контракту чоловік спробував цивільне життя: працював на заводі слюсарем, але 24 лютого 2022 року все змінилося.

Двадцять п’ятого лютого він одружився, а наступного дня разом із побратимом пішов до військкомату і записався до війська. У лавах Нацгвардії пройшов базове навчання і додатковий курс підготовки.

«З нас готували справжніх спецпризначенців. Були дуже інтенсивні навчання: штурм будівлі, окопів, тактика, медицина, багато бойових стрільб. Нас не шкодували, навпаки, – давали такі великі навантаження, які були на межі того, що можна витримати. Але я розумів: це для того, щоб вижити», – пригадує Витязь.

У вересні 2023 він уже командував відділенням, що виконувало бойові завдання на передовій у Запорізькій області.

«Вночі нам довелось штурмувати одну позицію. До неї було сім кілометрів пішки. Їх долали перебіжками під артобстрілами. І ось – останні метри до ворожого окопу. Противник відкрив вогонь, я крикнув “Контакт!”, притиснувся за зрізаними від снарядів пеньками та вступив у бій. Тут ворог почав крити мінами. Одна влучила за декілька метрів перед моїм обличчям. Тринадцять зубів вибиті, губа розірвана, осколки в обличчі, руці, нозі, плечах. Побратим Сергій наклав джгути, прикривав вогнем – і разом ми поповзли назад», – пригадує гвардієць.

Тринадцять годин він чекав на евакуацію, ворог крив щільним вогнем і не давав підняти голови.

«Коли кількість обстрілів трохи зменшилась, почалася моя евакуація. Побратими два кілометри несли мене на ношах. Снайпери ворожі були по дорозі. Далі не легше: переправа через небезпечний перешийок. Побратими мене витягли звідти», – розповідає гвардієць.

Потім був рік лікування: Запоріжжя, Дніпро, Вінниця. Госпіталь за госпіталем, щелепна хірургія – 15 швів. Але все це не зламало українського воїна. Він повернувся на службу.

«Спочатку я був на охороні важливого об’єкту, але відчував, що мушу бути там, де відбувається боротьба віч-на-віч з окупантами. І коли у полку почав формуватися підрозділ операторів дронів, долучився до нього та пішов вчитися. У перший тиждень була робота за симулятором. Це був суцільний жах. Навіть з’являлися думки сказати: “Заберіть мене, нічого не виходить”. Але я не здався», – пригадує Витязь.

Він переміг ці виклики і зараз професійно виконує завдання та пишається своєю службою.

«Коли піднімаєш борт та летиш на бойове завдання, із вибухівкою, то відчуваєш, що ти потрібний. Це не просто дрон у небі. Це відповідальність за побратимів, за напрямок, за результат», – розмірковує гвардієць.

Сьогодні він – головний сержант підрозділу операторів бойових дронів «Кречет-1». Тут він нарешті відчув себе на своєму місці. Його надійним тилом є дружина і троє дітей.

«Найменшому синочку три роки, доні чотирнадцять, старший козак уже в дев’ятий клас ходить. Мені є заради кого жити – це моя родина. Коли повертаєшся з бойового виїзду, а малий вже зовсім інший, то намагаєшся кожну мить вловити. Я дружині пообіцяв, що завжди буду повертатися додому, поки слово тримаю. Так буде і надалі», – підсумовує нацгвардієць.

Витязь додає: дрібні осколки в обличчі досі нагадують про поранення, але обов’язок перед Батьківщиною та родиною дає йому сили та мотивацію продовжувати боротьбу за Україну.

Читайте також:

У Тульчинському районі судитимуть жінку, яка з ножем накинулась на 12-річну дівчинку

“Сюрприз” в овочах: у колонії на Вінниччині викрили незвичну схему передачі наркотиків