Повернення військового з фронту – складний період не лише для нього, а й для його родини. Близькі часто не розуміють, як реагувати на зміни у поведінці, коли варто звертатися до фахівців і як правильно підтримати людину, яка пережила війну.
Про це поговорили журналісти Зеленої газети з військовим психологом, Андрієм Козінчуком.
Як поводитися близьким, коли людина переживає тривогу, агресію або замкненість?
— Почнемо зі спалахів тривоги. Часто вони виглядають не так, як люди собі уявляють. Зовні може бути навіть не дуже помітно, що людина тривожиться, вона просто поводиться трохи інакше. У такій ситуації дуже важливо говорити про свій стан. Наприклад: «Я бачу, що щось не так і хочу про тебе потурбуватися».
Ні в якому разі не варто одразу приписувати людині діагнози. Краще говорити про свої переживання: «Я за тебе хвилююся. Давай розберемося, що відбувається». І можна запропонувати звернутися до психотерапевта або психіатра. Якщо людина категорично не хоче – не потрібно її змушувати, але варто сказати, що така можливість завжди є.
Якщо і це не допомагає, можна звернутися до ветеранських організацій або громадських об’єднань, які працюють із ветеранами. Наприклад, у застосунку «Дія» є вкладка «Ветеран PRO». Там є список помічників ветеранів по всій Україні = їх понад дві тисячі. Вони можуть допомогти зорієнтуватися і підказати, куди звернутися.
Якщо говорити про агресію, то найголовніше правило – не відповідати агресією на агресію. Не варто провокувати людину словами на кшталт: «Що ти мені зробиш?», «Ну давай, вдар мене»,
«Ти з глузду з’їхав». Це лише погіршує ситуацію.
Якщо людина бере до рук ніж чи вибухонебезпечні предмети, або навіть просто погрожує – це вже питання безпеки. У такому випадку за протоколом потрібно звертатися до правоохоронних органів.
Жоден психологічний стан, жодна хвороба чи досвід війни не дають людині права застосовувати насильство. Водночас важливо розуміти, що стан агресії зазвичай короткочасний. Людина може кричати або проявляти пасивну агресію, але цей стан, як правило, швидко минає.
Якщо ви бачите, що вам нічого не загрожує, іноді краще просто перечекати. Після такого емоційного спалаху людина зазвичай дуже виснажена, тому що відбувається великий викид енергії. І саме в цей момент їй часто потрібна підтримка. Але це складно, тому що людину, яка проявляє агресію, важко підтримувати – її бояться.
Тому важливо пізніше, коли ситуація заспокоїлася, сказати: «Мені тоді було не окей. Я не впевнений, що зможу пережити ще один такий спалах. Давай подумаємо, що з цим робити».І знову ж таки буде доцільно запропонувати звернутися до спеціаліста.
Щодо замкненості. Військові дуже довгий час перебувають у середовищі, де поруч постійно багато людей: бліндажі, екіпажі бойових машин, спільні будинки. Особистого простору там майже немає. Тому цілком нормально, що після повернення додому людина хоче побути наодинці.
Але якщо людина повністю ізолюється: не виходить з дому, нікого не підпускає або, наприклад, іде в ліс і починає копати бліндаж – це вже сигнал, що щось не так. У такому випадку можна звернутися до побратимів або інших ветеранів, які зможуть із нею поговорити.
Самостійно різко «витягувати» людину з цього стану не потрібно.
Які слова підтримки можуть допомогти ветерану?
— Насправді не існує універсальних фраз, які гарантовано допомагають. Набагато важливіше говорити через «Я-повідомлення».
Наприклад: «Мені тебе не вистачає», «Я люблю тебе», «Я хочу бути з тобою», «Я пишаюся тобою». Такі слова дуже важливо проговорювати.
Також варто пам’ятати, що багато ветеранів не люблять сюрпризи. Навіть добрі наміри можуть викликати сильний стрес. Краще завжди відкрито говорити про свої плани.
Що точно не варто робити – ставити ярлики і звинувачувати. Є також питання, які дуже болісно сприймаються. Наприклад: «Скажи, чи ти когось убивав?», «Що було найстрашніше на війні?», «Я читала у Facebook, я знаю, як у вас там».
Такі фрази можуть сильно ранити.
Чи потрібно близьким говорити про війну й пережитий досвід, чи краще не піднімати цю тему, якщо сам військовий про це не говорить?
— Якщо сам військовий не говорить про війну, то немає якогось універсального правила – треба про це говорити чи не треба. Такого «обов’язку» не існує.
Якщо вам дуже хочеться поговорити про це, ви можете чесно сказати про своє бажання. Наприклад: «Мені важливо зрозуміти, що ти пережив. Чи можеш ти про це поговорити?» Але якщо вас ця тема не зачіпає або ви відчуваєте, що не готові до такої розмови, ви також маєте повне право її не піднімати.
Так само і навпаки. Якщо ваш близький починає говорити про війну, а вам це боляче слухати, ви можете про це сказати. Наприклад: «Слухай, мені дуже боляче це чути». Іноді люди можуть розповідати дуже важкі, навіть анатомічні деталі: про поранення, кров, загиблих, і для близької людини це може бути надзвичайно травматично.
У такій ситуації ви можете абсолютно спокійно сказати: «Мені зараз дуже важко це слухати. Будь ласка, не розповідай мені такі деталі». І це нормально. Ви не зобов’язані слухати те, що вам боляче або психологічно нестерпно чути. З іншого боку, якщо ви хочете поговорити – говоріть, але дуже важливо думати про те, які саме питання ви ставите.
Наприклад, коли люди запитують: «Що було найстрашніше на війні?», вони повинні розуміти, що таким питанням фактично змушують людину знову повернутися думками до найстрашнішого досвіду її життя. Можливо, ця людина навпаки намагається зробити все, щоб не думати про це, щоб почати нове життя. І тоді таке питання може бути дуже болісним.
Тому замість того, щоб питати психолога, чи треба говорити про війну, чи ні, краще поставити це питання самій людині. Просто запитати: «Тобі окей говорити про війну чи ні?» І важливо поважати цю відповідь.
І буває й інша ситуація, коли ветеран дуже багато говорить про війну, а близькій людині це важко витримувати. Тоді можна чесно сказати: «Ти дуже часто говориш про війну, і мені це боляче слухати. Я дуже поважаю твій досвід, але я не зможу бути тим слухачем, якого ти хочеш». У такому випадку можна порадити людині поговорити про це з відповідним спеціалістом – психологом або психотерапевтом.
Це буде набагато безпечніше і корисніше, ніж намагатися самостійно проживати такі важкі історії всередині родини.
Які помилки найчастіше роблять сім’ї, намагаючись допомогти військовому після повернення з фронту?
— Найперша і дуже поширена помилка – це порушення особистих кордонів. Людина повертається з фронту і часто хоче просто побути наодинці, але родина буквально не дає їй цього зробити.
Я розповім реальний випадок. Один військовий повернувся з полону. У полоні люди можуть перебувати в дуже тісних приміщеннях. Уявіть кімнату приблизно 60 квадратних метрів, у якій може бути кілька десятків людей. Вони буквально змінюють одне одного біля маленького отвору в стіні, щоб подихати повітрям. Там іноді питання не про їжу чи воду, а про можливість просто вдихнути повітря.
І коли така людина повертається додому, їй часто потрібен простір.Я навіть готував родичів одного військовополоненого до його повернення, пояснював, що йому може бути важливо мати особистий простір. Але коли він приїхав додому, вся родина буквально накинулася на нього – обійми, розмови, емоції. Я розумію, що це природна реакція, бо люди дуже скучили, але для самої людини це може бути дуже складно.
Ще одна поширена помилка – очікування, що все буде так само, як було до війни. У військових дуже багато психотравмуючих факторів і сильного стресу. Після такого досвіду можуть змінюватися навіть дрібні речі, наприклад, смаки або звички.
Уявіть ситуацію: син повертається з війни, мама пів ночі готує його улюблені курячі котлети з грибним соусом, а він не хоче це їсти. І замість того, щоб просто сказати: «Добре, давай приготую щось інше», мама починає плакати і казати: «Я ж для тебе старалася».
Ще одна помилка, коли близькі починають вирішувати за людину, як її «реабілітувати».У моїй практиці були випадки, коли чоловік повертався додому, ішов у душ, а дружина тим часом брала його форму і прала її або навіть викидала. Після цього, звісно, виникав серйозний конфлікт.
Або дружина могла сказати: «Я знаю, як тебе лікувати. Поїхали до моєї мами». Тобто рішення приймалося без самої людини – просто тому, що хтось вирішив, що так буде правильно.
Ще одна проблема – упередження і страхи. Наприклад, дружина може боятися, що чоловік повернеться з війни і почне пити або проявляти агресію. І щоб цього не сталося, вона одразу змушує його йти працювати. Але людина ще не встигла відновитися, не пройшла реабілітацію, не адаптувалася до мирного життя, а її вже відправляють працювати, бо «треба заробляти».
Іноді бувають ситуації, коли близькі змушують людину переїжджати або навіть їхати за кордон. Наприклад, кажуть: «Всі нормальні люди вже за кордоном, поїхали і ти», але це рішення теж приймається без самої людини.
Ще одна дуже часта помилка – одразу після повернення починати з’ясовувати стосунки. Коли людина тільки повернулася з фронту, вона ще психологічно не в мирному житті. І починати в цей момент серйозні розмови про конфлікти, претензії чи образи — дуже невдала ідея.
Але це вже навіть не суто ветеранська проблема. Це загальна людська помилка у стосунках.
Як родині зберегти власний ресурс і психологічну стійкість, коли поруч людина переживає важкий посттравматичний стан?
— У цьому запитанні вже є відповідь. Ви ніколи не зможете підтримати близьку людину у важкому посттравматичному стані, якщо самі не дбаєте про свій ресурс.
Тому в цей період вам потрібно навіть удвічі більше турбуватися про себе. Що я маю на увазі? Насамперед базову фізіологію: ви повинні нормально спати, регулярно їсти, хоча б три-чотири рази на день. У вас має бути фізична активність: прогулянки, свіже повітря, рух.
Потрібно також дбати про базові речі – гігієну, відпочинок, час для себе. Я розумію, що це може звучати дивно, коли поруч людина переживає важкий стан, але якщо ви цього не робите, ви просто не витримаєте.
Іноді ветерани можуть говорити дуже важкі речі: про суїцид, про сильну провину, про зраду, про те, що всі навколо «негідники», що поки там війна, всі інші сидять у тилу. Це дуже важко слухати. І якщо у вас немає власного ресурсу, ви просто не зможете це пережити.
Ще одна важлива річ – не потрібно думати, що ви повинні впоратися з цим наодинці. Дуже часто близькі намагаються тягнути все самі: підтримувати людину 24 години на добу, контролювати її стан, вирішувати всі проблеми. Але це нереалістично.
Вам потрібна команда. Це можуть бути лікарі, психологи, ветеранські організації, інші ветерани. Якщо такої команди немає, варто звертатися до спеціалізованих установ, наприклад, до госпіталів ветеранів війни або реабілітаційних центрів.
Також важливо консультуватися саме з лікарями-психіатрами, тому що багато залежить від того, у якому стані перебуває людина. Якщо це справді важкий посттравматичний стан, його не можна просто «пережити вдома». Так, він може пройти, але іноді це займає п’ять або навіть десять років. І близькі люди не є фахівцями з лікування посттравматичного стресового розладу, тому консультації зі спеціалістами необхідні.
Звичайно, не потрібно силоміць змушувати людину їхати до лікаря чи в реабілітаційний центр, але важливо поступово підводити її до усвідомлення, що той стан, у якому вона перебуває, – це не норма і з цим потрібно щось робити.
У цьому часто допомагають інші ветерани, які працюють за принципом «рівний — рівному». Є багато організацій, де ветерани підтримують один одного і допомагають проходити цей шлях. І ще одна дуже важлива річ.
Не потрібно перетворювати себе на людину-жертву, яка постійно страждає від того, що поруч ветеран із посттравматичними наслідками війни. Це не допоможе ні вам, ні йому.
