У Вінниці студенти педагогічного університету зустрілися з амбасадорами безбар’єрності, щоб обговорити, як взаємодіяти з людьми з порушеннями зору та чому важливо не нав’язувати допомогу. Своїм досвідом поділилися незрячий Анатолій Чумак із собакою-поводирем Боєм і ветеран російсько-української війни Артем Бондарєв, який утратив зір після поранення. Зустріч організували з нагоди Міжнародного дня білої тростини. Однією з головних думок розмови стало просте правило: перш ніж допомагати незрячій людині, варто запитати, чи потрібна їй підтримка та якою саме вона має бути.
Про це пише Вінницька міська рада, як передає ЦВД.
«Спершу запитайте»: досвід незрячих вінничан
Після поранення на фронті Артем Бондарєв утратив зір. Під час реабілітації він поступово вчився самостійно пересуватися містом і звикати до нових обставин. Він добре орієнтується у знайомих місцях Вінниці, зокрема на площі Перемоги, Старогородському мосту та Центральному ринку.
Нині Артем працює дистанційно, користується програмами, які озвучують текст, і займається спортом.
За словами ветерана, на початку він непросто сприймав допомогу від незнайомців. Люди могли несподівано схопити його за руку та повести в іншому напрямку або починати говорити надто голосно, помилково вважаючи, що він не чує.
Згодом Артем зрозумів, наскільки важливо пояснювати оточенню правила взаємодії з незрячими людьми.
Анатолій Чумак також поділився випадками з власного життя. Одного разу перехожі без дозволу взяли його за руку, хоча він знав дорогу. Іншого разу школярі спочатку поцікавилися, куди він прямує, а потім запропонували допомогти перейти перехрестя.
Саме такий підхід він вважає прикладом вдалої взаємодії, коли людина сама може пояснити, якої підтримки потребує.
Як Вінниця розвиває безбар’єрність
Про те, як у місті поступово створювали умови для людей з інвалідністю, студентам і викладачам розповіла Тетяна Дідур, керівниця відділу безбар’єрності департаменту відновлення та розвитку Вінницької міської ради.
За її словами, робота над доступністю міського простору розпочалася ще на початку 2000-х років. У 2002 році Раїса Панасюк звернулася до тодішнього міського голови Володимира Гройсмана з пропозицією зробити лікарні, аптеки та інші установи доступнішими для людей, які користуються кріслами колісними.
У 2006 році місто затвердило програму «Вінниця зручна для всіх», а вже наступного року запрацювала служба перевезення та супроводу людей з інвалідністю.
Наступними кроками стали зміни в транспортній інфраструктурі. Зокрема, із 2019 року на зупинках почали встановлювати кассельські бордюри, які дають змогу автобусам і тролейбусам під’їжджати ближче до тротуару, полегшуючи посадку та висадку пасажирів.
Нині всі міські автобуси є низькопідлоговими. Також на маршрути Вінниці виходять трамваї Tram2000 із низькопідлоговими секціями.
Ще один важливий напрям — створення 12-кілометрового безбар’єрного маршруту, який має з’єднати вулицю Сергія Зулінського із середмістям.
Чому безбар’єрність починається зі спілкування
Доступність — це не лише зручний транспорт, облаштовані тротуари та можливість безперешкодно потрапити до будівель. Важливо також, щоб люди могли отримати необхідну підтримку в лікарнях, університетах, соціальних службах та інших установах.
На цьому наголосила виконувачка обов’язків ректора Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського Наталія Замкова. За її словами, університет готує фахівців різних напрямів — соціальних працівників, психологів, реабілітологів, правників, менеджерів та управлінців. У своїй майбутній роботі вони мають уміти спілкуватися з людьми на рівних, поважати їхню самостійність і враховувати індивідуальні потреби.
Після зустрічі в університеті амбасадори безбар’єрності відвідали вінницький ліцей № 8. Там вони поспілкувалися зі школярами, розповіли про власний досвід і пояснили, як правильно взаємодіяти з незрячими людьми.
Такі зустрічі допомагають формувати культуру поваги та взаєморозуміння. Адже іноді для того, щоб підтримати людину, не потрібні складні рішення — достатньо не поспішати з висновками, не порушувати її особистих меж і просто запитати, чи потрібна допомога.
