Біля стін Козятинського Будинку культури зупиняється жінка з сумом і гідністю в погляді. Це Інна Фоміна — мати загиблого героя Максима Олексюка, знаного серед побратимів як «Максон». Він загинув, захищаючи Україну, і назавжди залишився в пам’яті рідних, друзів та бойових товаришів як справжній лідер, щира людина й воїн, який не знав, що таке здаватися.

Про шлях Максима та його відданість Україні до останнього подиху розповіли на сторінці видання Тульчин.онлайн, повідомляє Це Вінниця, друже.

Дитинство майбутнього бійця

Максим народився 23 листопада 1995 року в Калинівці Вінниччини. Навчаючись у другому класі, переїхав із родиною до Козятина. Змалку він був упертим і енергійним лідером серед однолітків. Мама згадує, що дитинство було «шабушне» — неслухняне, але водночас добре та рішуче.

Спорт захопив хлопця ще в школі: він бігав, стрибав у висоту, збирав нагороди й завжди прагнув першості. Бажання «спішити жити» стало його життєвим кредо. Чоловік був дуже самостійний. Після 9 класу сам пішов у школу, забрав документи і вирішив вступати до училища.

Читайте також:

У Вінниці в кущах біля Привокзальної знайшли тіло жінки: що відомо

Строкова служба та Гостомель

У липні 2016-го Максим отримав повістку на строкову службу. Без вагань він пішов до армії, а вже через вісім місяців підписав контракт. Спершу мама не підтримувала рішення, але син попросив лиш одне: «Каже: «Мам, скажи, що ти згодна. Мені буде легше жити». І я це зробила для нього. Я сказала: «Добре, синочок, я згідна з твоїм вибором»».

Служба у Гостомелі видалася йому недостатньою — Максим хотів бути там, де найважче. Так народилося його прагнення вступити до «Азову».

— В нього було непереборне бажання в цей «Азов» потрапити. Він тільки себе там бачив. Приїжджав у відпустку й казав: «Оце мирне життя — не для мене. Я ввесь там, я хочу туди». Після складного відбору восени 2017-го «Максон» став бійцем легендарного підрозділу, дослужився до сержанта й ніс службу стрільцем 3-го відділення 1-го взводу 3-ї роти 1-го батальйону. Про фронтові будні розповідав небагато — аби не тривожити маму, та завжди підкреслював, що робить важливу справу, — каже мати.

Напередодні останньої ротації мати запитала, що буде, якщо не повернеться. Максим лише відказав: «Значить, така моя доля».

Останній бій

Під час артобстрілу біля Новолуганського Бахмутського району 7 червня 2019 року Максим загинув. Тієї ночі він не мав бути на позиції, але добровільно пішов допомогти копати окопи.

«Максима настільки засипало, він був поранений, настільки засипало, що він не міг сам відкопатися. Декілька годин він був під завалом — і просто задихнувся».

Звістку повідомили вітчиму Юрію Фоміну, який обережно підготував Інну до трагедії. Героя поховали у рідному Козятині. Йому було лише 23, та, за словами рідних, він устиг зробити більше, ніж дехто за ціле життя. «В мене така асоціація з ним. Є сірники сирі — повільно горять. А є ті, що швидко спалахують. Він горів, бо хотів жити на повну».

Пам’ять, яка живе

Указом Президента № 469/2019 від 27 червня 2019 року Максим посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. На фасаді Будинку культури у Козятині створено мурал із його портретом; на школі встановлено меморіальну дошку. У родині лишилися мама, молодший брат. А вітчим Юрій Фомін у 2022-му також загинув, боронячи Україну, й був похований поруч із пасинком.

«Максон» залишився символом мужності, дружби й безмежної любові до Батьківщини. Його історія нагадує: свобода має ціну, а подвиг живе доти, доки ми про нього пам’ятаємо. Він жив на повну — і поліг як Герой.

Читайте також:

У Вінниці патрульні виявили “двійника” Audi

Сховалися під худобою: вінничани хотіли потайки перетнути кордон (ФОТО+ВІДЕО)