У селі Дорошівка, що на Вінниччині, живе переселенка з Луганщини – Наталія Сухіна. Жінка фізик за освітою, управлінець за досвідом, волонтерка за покликанням і підприємиця за вибором серця. Її історія – це шлях від великого міста й війни до тихого села, власної пекарні та мрії про сад, у якому буде і краса, і користь, і зцілення. Історію жінки повідомили у газеті «Ямпільські вісті», як передає ЦВД. 

Наталя родом із міста Стаханов (нині Кадіївка) Луганської області. Востаннє Наталія була вдома у 2014 році. Тоді ще можна було заїхати, побачити рідні вулиці, відчути запах свого дитинства. Потім шлях туди для неї закрився. Мама Наталії понад десять років жила на тимчасово окупованій території. З часом там стало зовсім важко: побут, медицина, продукти, постійний страх і невизначеність. Тому вона переїхала до молодшої доньки в росію. Це рішення було не від бажання, а від безвиході. Наталя із сестрою не розмовляє.

«Коли ти не можеш повернутися додому, а твій дім існує лише у спогадах, це дуже боляче. Але життя змушує шукати нові точки опори. Понад 20 років жінка працювала у сфері дистрибуції, на керівних посадах, займалася організацією процесів і команд. У серпні 2011 року переїхала до Києва. Тоді це здавалося просто зміною міста, а згодом стало порятунком – ще до початку війни» – каже Наталія.

Жінка розповіла, що з початком повномасштабного вторгнення вона активно волонтерила:

«Фактично жила у двох роботах волонтерки. Це тривало до травня 2025 року. Відправляла також  штолени й пряники військовим на фронт. Тепер навчаюся  жити й для себе і стаю на ноги, бо спершу це тримає… Тримає,  коли ти щось робиш, допомагаєш, рятуєш – тобі нормально. А потім уночі, коли залишаєшся сама, стає страшно і важко. Організм просто перестає витримувати. Мій організм перестав витримувати вибухи. Несподівано для себе рік я працювала в лабораторії біотехнологій в  Ботанічному саду імені Гришка в Києві, у відділі тропічних і субтропічних рослин, з літа 2022 року.

Це дуже лягло на мою любов до рослин: допомагала рятувати їх від холоду. Улітку 2023 року звільнилася за станом здоров’я, пролікувалася і поїхала в Бушу до знайомої, аби просто виспатись та  перезавантажитися. З цього все і почалося. І саме тут відчула тишу, якої давно не знала. Згодом мені  запропонували переїхати до Слободи-Бушанської та працювати адміністраторкою у просторі співтворчості та реабілітації «Soul Space». Влітку 2024 року я зважилася на цей крок. Відтак, проживши рік у селі, отримала пропозицію купити недорого хату. Власних заощаджень майже не було – трохи своїх, трохи позичених у друзів. Але вже зараз я розумію, як мені пощастило потрапити саме до Буші. Бо тут дуже щирі та небайдужі люди. Коли я придбала дім то хтось приніс вікна, хтось двері, хтось – вживаний лінолеум, хтось зробив знижку, хтось дозволив виплачувати поступово. Мені дуже пощастило з людьми».

Так, Наталія Сухіна зробила мінімальний ремонт в кухні біля маленького будинку, де змогла не тільки жити, а й працювати. Вона живе у 20 кв.м., а хатинка нині, як склад і чекає ремонту.

З дитинства у Наталії було три любові: фотографія, випічка та рослини. Саме  у Бушанському старостаті ці три напрямки зійшлися в одну справу життя. Фотографією вона вже понад два роки знімає Бушу: серії світлин про природу, тишу, простір, світло, сакральність цього місця.

«Випічка – це любов від бабусі й мами. Я з дитинства стояла біля духовки, вчилася, пробувала, запам’ятовувала.  Авторський рецепт  моїх штоленів існує вже 7–8 років. Частину рецептів створюю з нуля, частину – глибоко переробляю з базових, додаючи свої поєднання спецій, сухофруктів, горіхів, какао, ванілі, кардамону. Окремий і дуже важливий напрямок – випічка для здорового харчування: без глютену, без лактози, без цукру, на основі амарантового борошна. Амарант – це унікальна рослина. У ньому є легкозасвоюваний рослинний білок, він регулює рівень цукру в крові, дає довге відчуття ситості. Для мене це не просто десерти, а солодощі для здоров’я», – пояснює Наталія Сухіна.

У її майстерні є близько десяти видів безглютенового борошна, але амарантове – основа авторської лінійки. Туристи, які приїздять у Бушу, активно цікавляться такою випічкою. Є замовлення і з Києва.

«На основі штоленів створила серію кексів «Бушанські барви» – однакове тісто, але різні начинки, горіхи, глазур і прикраси. Кожен виріб має свій настрій», – каже жінка.

Великим кроком уперед для Наталі у 2025 році став грант від Іспанського Червоного Хреста за програмою «Перезавантаження», де жінка отримала 100 тисяч гривень на які закупила обладнання для своєї пекарні-майстерні.

«Я придбала професійну піч, дегідратор, планетарний міксер, шоколадоплавилку та інше обладнання. Це був перехід із кухонного експерименту до справжнього бізнесу.  ФОП оформила за один день, відкрила КВЕДи на випічку, інтернет-торгівлю та фотографію.

Назву проєкту «Віталея» – обирала переглянувши близько 50 варіантів.

Віта – це життя. У жіночому роді. Підходить і для випічки, і для рослин», – каже майстриня.

Сьогодні у її розпорядженні близько 20 соток землі. Вона мріє створити сад: плодові дерева, кущі, лікарські трави, навіть екзотичні рослини.

«Планую вирощувати плоди для цукатів, сушіння, джемів, щоб мати повний цикл виробництва – від землі до готового продукту. Це буде мій маленький райський сад. Мрія з дитинства, яка нарешті має шанс здійснитися. Фізично важко: дрова носити, воду, город, випічка, все сама. Але тут я відчуваю себе значно щасливішою, ніж у Києві. Я знайшла своє місце. Коли вперше їхала в ці краї, побачила чебрець, ковилу, простір – і відчула щось рідне, майже як на Луганщині», – підкреслила Наталія.

Фото – «Ямпільські вісті»