У маленькій сумочці Тетяни завжди є дві незамінні речі — джгут і шприц. Вона жартома називає їх своїми оберегами. Джгут багато років тому їй подарувала мама маленької пацієнтки з обласної дитячої лікарні — на знак вдячності за людяність і турботу. Відтоді Тетяна зберігає його як символ свого покликання — нині вона сержантка та медична сестра медичного пункту Зведеної стрілецької бригади Повітряних Сил ЗСУ.

Шлях до служби для неї не був складним, але мав свої повороти. Ще з дитинства Тетяна мріяла носити військову форму. Та життєві обставини привели її у медицину. Після закінчення школи вона залишилася поруч із мамою та молодшою сестрою, тому обрала фах медсестри. Водночас мрію про армію не відкладала назавжди — і коли у 2019 році їй запропонували стати військовим медиком, рішення було миттєвим.

Про історію Тетяни розповіли на офіційній сторінці Командування Повітряних Сил Збройних Сил України, пише ЦВД.

Перший бойовий досвід: ООС та перші втрати

У 2019 році, щойно закінчивши первинну військово-професійну підготовку у Десні, Тетяна добровільно поїхала в зону ООС. Її направили до села Лозуватка Старобільського району, що на Луганщині. Там, на краю села, був їхній тимчасовий медичний пункт.

Тетяна пригадує, що тоді інтенсивність бойових дій була меншою, але роботи вистачало: супровід бійців до Сєвєродонецького госпіталю, допомога місцевим, які приходили просити про лікування, нескінченні перев’язки та уколи. Дівчина ніколи не відмовляла в допомозі.

Там же Тетяна вперше відчула, що таке справжня відповідальність медика — коли кожне рішення приймаєш сама, без лікаря поруч. Її досвід роботи у лікарні, дитячих відділеннях та психоневрологічному диспансері став безцінним.

Шлях у Повітряні Сили та Зведену бригаду

Після повернення з ООС Тетяна продовжила службу у своїй частині Повітряних Сил на Вінниччині. З початком повномасштабного вторгнення вона, як і інші військові, жила на казармі та виконувала всі обов’язки медсестри.

Коли формувалася Зведена стрілецька бригада, її знову запитали: «Чи є добровольці?»

І Тетяна знову сказала: «Кожен виклик – це шанс». 4 січня 2024 року вона прибула в Зведену стрілецьку бригаду — і залишається там дотепер.

Харківщина. Пів року евакуацій і втрат

З листопада 2024-го по червень 2025-го Тетяна служила на Харківському напрямку. Їхній медпункт був прикомандований до 82-ї десантно-штурмової бригади.

Тетяна працювала на евакуації поранених. Їхнє завдання — за лічені хвилини після прибуття бронемашини забрати пораненого, стабілізувати й доставити на стабілізаційний пункт. Часто — за 7 хвилин дорогою з ямами, вибухами та непроглядною темрявою.

«Сісти у машину, що трясеться, поставити катетер, знайти вену, коли все підскакує — це на автоматі. Ти просто робиш свою роботу і молишся, щоб довезти», — каже вона.

Найтяжче — коли не встигаєш. Тетяна згадує бійця з позивним «Глово».

Вранці він зазирнув до медпункту за ліками, жартував, обіцяв повернутися через два дні, щоб продовжити курс лікування. А вже ввечері був «200».

«Я з ним говорила кілька годин тому. А ввечері людини немає… Це найважче в цій роботі. Це морально вибиває з колії», — розповідає жінка.

Життя під Шахедами: Новий рік під вибухами

У Харківській області вони майже щоночі слухали звук Shahed’ів над головами. Ховатись було нікуди. Часто виходили просто надвір дивитися, як ППО збиває дрони.

Одного разу вибух пройшов всього за 50 метрів — будинок, де жили військові з іншої частини, знищило повністю. За 10 хвилин до прильоту хлопці вийшли — це врятувало їх.

«Всі бігали, кричали. А я вдягала бронік, каску, взяла автомат — і наводила порядок у кімнаті. Всі кричать: що ти робиш? А мені треба було хоч щось контролювати. У медика має бути порядок», — розповідає медикиня.

Таня вже з усмішкою зізнається, що тоді хлопці пропонували затягнутися цигаркою, а вона знімала стрес вишиванням бісером і улюбленими цукерками «Ромашка».

Психолог на передовій

Медики на війні — це не лише про уколи. Вони слухають, заспокоюють, підтримують.

Хтось приходить із високим тиском, хтось — з розбитим серцем. Хтось — з осколковим пораненням, а хтось — із панічною атакою.

Медична сестра каже, що пам’ятає своїх хлопців за прізвиськами. Один з них – Сіменс мав незламний дух попри важку ампутацію обох ніг.  Він тоді сказав:

— «Зато я того під…ра завалив».

— «І ми будемо йти до перемоги», — відповіла вона.

Усі в палаті, пригнічені хвилину тому, підняли голови. Всі слухали Таню і Сіменса.

Її сила — у служінні іншим

Тетяна каже, що на роботі для неї немає звань:

«Генерал чи солдат — мені однаково. Я дивлюсь на людину, а не на погони», – згадує жінка.

Саме тому одного разу вона відмовилася колоти антибіотик генералу, поки не зробить пробу на алергію.

«Я тут медик, і так мене навчили. Я відповідаю за життя — і не буду ризикувати», — сказала Тетяна.

Згодом дівчина дізналася, що перед нею стояв генерал.

Про родину, яка чекає вдома

У Тетяни — двоє дітей. Донька вже працює медиком у дитячій обласній лікарні. Син, 13 років, вже вміє надавати першу домедичну допомогу — мама навчила «про всяк випадок».

«Мені часто казали: чого твій чоловік не в армії, а ти в армії? А я відповідала: я там більш потрібна. Я можу лікувати», — розповідає медикиня.

Історія про море

У кожного медика є своя фраза, якою він тримає бійців. У Тетяни — про море.

Одного разу привезли хлопця з сильно пораненою рукою. Поки лікар шив рану, він стогнав від болю.

«Я кажу: ну що? Ми ж з тобою на море хотіли їхати. В Одесу, в Маріуполь. Треба ж дожити!», — каже Тетяна.

Потім він приходив на перев’язки і щоразу повторював: «Ваше море мене тримає. Я мушу його побачити!».

«Моя робота — це все»

Для Тетяни медицина — це не просто професія. Це спосіб життя, сенс, покликання.

Вона не любить гучних слів про героїзм.

«Я просто роблю те, що повинна. Допомагаю. Рятую. Це моя робота», — додала жінка.

І кожен її день — це боротьба за чиєсь життя, за шанс, за майбутнє.

Читайте також:

За ґвалтування 10-річної дитини судитимуть жителя Вінницького району

Їхав на бойове завдання: у ДТП загинув Захисник Сергій Кондратюк з Хмільницького району