“Найбільше хочеться мовчки його обійняти”: батьки загиблого захисника з Бершаді поділилися спогадами про сина
Ярослав Менюк народився у 1994 році. Навчався у Бершадській загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 3.
“Він займався спортом, баскетболом, любив комп’ютерну справу і все, що зв’язано з цим. Був дуже старанним, добрим, ніколи не сварився. Спокійний, розсудливий смішний, гуморний”, — розповіла Людмила.
“Він був худенький і високий, і лівша. Він відрізнявся від інших. Він спокійний, помірний. Добрий, і друзів дуже багато”, — сказав Олександр.
За словами батьків, Ярослав по життю був добрий, спокійний, наполегливий, відповідальний і чесний. А ще мав “загострене відчуття” справедливості. Саме тому у 2014 році пішов на Майдан.
“У 14-му році він був на Майдані. Ми хвилювалися. Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми боялися, що він піде і не скаже”, — розповіла мати.
“Він на Майдані був. Ми три тижні не знали, де дитина. І в Києві ми його знайшли у вінницьких наметах. Він там був завгоспом. Записував, хто ночує. Чорний, в димі”, — пригадав батько.
Ярослав навчався в Уманському державному педагогічному університеті на факультеті іноземних мов. Знав досконало англійську, вчив французьку.
“Якось він сказав: “Ну, не моє, ну, не вчитель я”. Пробував себе в різних роботах, його завжди вабив комп’ютер. Займався озвучкою. У нього була озвучка фільмів, він хотів цим займатися. Заради цього вирішив поїхати на заробітки до Польщі. Строкову службу пройшов у Миколаєві. Радіозв’язківцем. Він відбув службу, то вирішив займатися озвучкою. Повернувся в Україну наприкінці листопада 2021 року. В березні Ярослав мав отримати чергову робочу візу”, — розповіла Людмила.
За словами батьків, Ярослав пішов на війну добровольцем. Рідних просто поставив перед фактом. Хоча чекав робочу візу, мав їхати у Польщу, де працював перед цим.
“Він заходить і каже: “Я був у лікарні, я пройшов медкомісію”. І все. Це була крапка відліку. Його ніхто не міг відговорити. “Хто, як не я” – це його слова”, — розповіла мати.
Востаннє вона бачила його 18 квітня 2022 року це був понеділок.
“Коли він пройшов обстеження, то був напоготові. Це було перед Пасхою. Я йому взяла ланцюжок з хрестиком: “Це буде твій оберіг”. Ні, не врятував. Я так не хотіла його відпускати. Він обертається у дверях і каже: “Будь здорова і щаслива”. І все — пішов. І каже: “Не хвилюйся за мене. Не проводжай. І все”, — розповіла Людмила.
“Він казав: “Тату, я вирішив. Це не обговорюється. Я все одно піду”. Рішення його було тверде. І переконати його неможливо. Він постійно мене готував до цього. Швидше за все, що він це вирішив давно, із самого початку. А він підготовлював. Боявся нас засмутити. Він боявся сказати. 18 квітня його призвали. 110 бригада, 38 батальйон, 1-ша рота. Напрямок – Схід. Попали вони під Авдіївку. Населені пункти мінялися, бо змінювалася лінія бойових дій. Вони ходили на 3-4 дні, на тиждень “на нуль”. Там відбивали атаки. Він був кулеметником. Хоча по строковій службі був радіозв’язківцем. А там викликався кулеметником”, — розповів батько оборонця.
Ярослав служив кулеметником 3 стрілецького відділення 2 стрілецького взводу 1 стрілецької роти в/ч А 4038 — у 38 окремому стрілецькому батальйоні “Південь” Сухопутних військ ЗСУ.
Наприкінці травня — на початку червня Олександр Менюк просився поїхати з волонтерами туди, де був його син.
“Під Покровськом село Велика Ведмедиця. Я його встиг побачити. Я до нього їздив. Найбільше, що мене вразило, це його очі. Якраз вони вийшли з “нуля”, і їх сильно обстріляли. Дуже багато 200-х і 300-х. Він сказав: ”Тату, я вийшов з пекла!”. І очі… Погляд не можна описати й передати. Темні, чорні очі. Ми недовго були. Я жалію, що довго з ним часу не провів. Я шукав командира, щоб взнати, яку допомогу привозити. Якось все сумбурно. Найбільший біль, що я не встиг договорити. Була надія, що все буде добре. Ми сподівалися, що він у нас захищений. Що його біда мине. Надія була”, — сказав Олександр.
Із сином батьки спілкувалися в основному через месенджери. Ярослав дзвонив рідко, надсилав фото, відео, як оборонці роблять перші позиції, окопи.
“Зараз вже розуміння того, що його немає, то й слів не можна знайти. Чесно кажучи, розум не дає інформації, що зараз сказати сину. Найбільш за все хочеться просто мовчки обійняти сина і більше не відпускати”, — розповів батько.
Востаннє син вийшов на зв’язок 19 червня.
“Він сказав: “Мамо, нас посилають надовго. Я не знаю, коли я вийду на зв’язок”. І був дуже поганий зв’язок. Я сказала: “Сину, бережи себе!”. І вже понеділок, 20-те число, нема галочки, 21 – немає… 22-го він загинув. 22 червня 2022 року. 24-го числа нам повідомили. 25-го — сина привезли, були останні прощання. 26-го ми поховали Ярослава”, — розповіла Людмила Менюк.
У пам’ять про загиблого на війні сина Ярослава батьки відкрили в Бершаді артпростір “ЯR”. Тут проводять арттерапію для рідних полеглих захисників.