19 березня виповнюється 94 роки Ліні Костенко – видатній українській поетесі та ключовій фігурі шістдесятників.

БІОГРАФІЯ

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищів Київської області. Вона є однією з найяскравіших представниць української літератури ХХ століття, зокрема, руху шістдесятників, що виступав за відродження національної свідомості.

Костенко вступила до Київського університету, де вивчала журналістику, але світ її інтересів завжди був набагато ширшим. Вже у 1957 році вона дебютувала зі збіркою поезій “Проміння землі”, яка відразу привернула увагу до її таланту.

Крім того, Ліна Костенко писала кіносценарії, один з яких – “Перевірте свої годинники” – отримав екранізацію. Стрічка присвячена розповіді про українських поетів, які загинули під час Другої світової війни. Її зафільмували у 1964 році, але внаслідок численних корективів сценарію Ліна Василівна вирішила відмовитися від авторства.

СИСТЕМАТИЧНІ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ В СРСР

У Радянському Союзі творчість Ліни Костенко, як і багатьох інших представників інтелектуальної та культурної еліти, що не вписувалися в ідеологічні рамки, зазнавала систематичних переслідувань. Починаючи з кінця 1960-х років, коли Костенко активно виступала проти цензури та одноманітності соцреалізму, її твори перестали публікуватися, а сама поетеса опинилася в ізоляції від офіційних літературних структур.

Одним із яскравих прикладів переслідування була реакція на її роман у віршах “Маруся Чурай”, який не друкували в СРСР аж до перебудови через його відхилення від офіційної ідеології та відображення української історії та культури не в рамках радянських наративів. Авторку не визнавали на офіційному рівні, і вона не могла публікуватися. 

Переломним став кінець 1980-х, час гласності та перебудови, коли політика СРСР стосовно культурної та інтелектуальної свободи стала м’якшою. Твори Костенко знову почали друкувати, а сама вона повернулася до активного літературного життя. Цей період також ознаменувався зростанням національної свідомості в Україні, до чого внесок Ліни Костенко був незаперечним.

ЦІКАВІ ФАКТИ

• У дитинстві Ліна Костенко мріяла стати льотчицею, що відображає її авантюрний дух і бажання до свободи. Одного разу вона взяла парасольку мами, відірвала з неї тканину та натягнула простирадло на каркас. Таким чином вона хотіла відтворити парашут, з яким стрибнула з горища. Після цього вона забилася, але вже тоді стало зрозуміло, що дитина має залізну волю.
• Вона відмовилася від вступу до Комуністичної партії, що було ризикованим кроком для інтелектуала в радянські часи. Цей вчинок був не лише особистою позицією, а й актом громадянської відваги, що підкреслював її неприйняття ідеологічних обмежень та ціннісних диктатів того часу, відстоюючи свободу думки та слова.
• Батько Ліни Костенко, Василь Костенко, був освіченою людиною із широким кругозором, знав 12 мов і працював вчителем, викладаючи численні предмети. У 1936 році його несправедливо оголосили “ворогом народу” і засудили до десятирічного ув’язнення у таборі. Існує захоплююча легенда, пов’язана з його арештом: коли агенти НКВС з’явилися в їхньому домі, вимагаючи вказати місце, де схована зброя, Василь Костенко вказав на дитяче ліжечко, кажучи: “Ось там!”, маючи на увазі, де спала маленька Ліна.

Крім того, існує віртуальна карта України з віршами Ліни Костенко, якою ви можете “прогулятися” за наступним посиланням. Там ви зустрінете позначки-сердечка на різноманітних географічних об’єктах, які згадує Ліна Василівна в своїх віршах.

ПОЧАТОК ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ

Цю подію Ліна Костенко зустріла у столиці, де знаходилася у 13-поверховому будинку на Олеся Гончара, 52, який ще називають “письменницьким”. Коли під Києвом наші герої боролися з російськими окупантами, Ліна Василівна продовжувала працювати над своєю творчістю:

“Уявіть собі, я писала. Розумієте, я ж належу до покоління, яке пережило Другу світову війну, і мені оці бомби о 4 ранку, вони мені звичні. З мого дитинства. А тепер, знову почула ті самі бомби, тільки страшніші, от. І Ви знаєте, мушу вам сказати, що я не злякалась. Я ні разу не пішла в укриття. Воно гуде – я думаю, ну добре, уб’є то уб’є. В укриття не пішла і весь час писала. Перший місяць, правда не дуже писалося. Перший місяць – весь час слідкувала за кожним кроком, нюансом цієї війни, а потім взяла себе в руки і почала писати, писати і все. А інші люди, кожен у своїй професії робить своє”

Влітку того ж року посол Франції в Україні Етьєн де Понсен нагородив поетесу орденом Почесного легіону, який вона присвятила всім бійцям ЗСУ, сказавши:

“Вони – наш найпотужніший легіон”

Попри похилий вік, Ліна Костенко продовжує працювати. Зараз вона створює новий історичний роман і обіцяє читачам прем’єру одразу кількох книжок.

“Я ж цей час не втрачаю. Зараз буде кілька книжок. От власне, книжка прози велика і книжка віршів. І книжка осмислень, що сталося”, – поділилася 94-річна поетеса.

Значення для України

Ліна Костенко вважається символом незламності та відродження української культури. Її твори, наповнені патріотизмом, любов’ю до рідної землі та глибоким філософським змістом, зіграли важливу роль у формуванні сучасної української національної ідентичності.

Ліна Костенко протягом свого життя отримала численні нагороди та визнання, які підкреслюють її внесок у розвиток української літератури та культури. Серед них:

• Шевченківська премія (1987) – одна з найпрестижніших відзнак в Україні, вручена їй за збірку поезій «Сад нетанучих скульптур». Ця нагорода є визнанням її вагомого внеску в розвиток української літератури.
• Орден княгині Ольги III ступеня (1999), II ступеня (2009) – державна нагорода, що вручається за визначні особисті заслуги жінок у різних сферах діяльності.
• Премія імені Лесі Українки від Міжнародного фонду Лесі Українки, що є визнанням її літературного генія та вкладу у розвиток української культури.
• Звання Герой України з присвоєнням ордена Держави (2020) – найвища державна нагорода України, якою відзначаються особливі заслуги перед державою і народом.

Костенко – це голос совісті нації, що нагадує про важливість збереження культурних традицій, мови та історичної пам’яті. Її спадщина продовжує надихати нові покоління українців на боротьбу за свою країну та її майбутнє.

ДЕЯКІ З ВІРШІВ ПОЕТЕСИ

Усе моє, все зветься Україна

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,—

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є — дорога, явори,

усе моє, все зветься — Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

 

Я прощаюся з рідним краєм

Я прощаюся з рідним краєм

у мовчанні, в побожній тиші…

Вечір сонце пшеничне розкраяв

і окраєць над полем залишив.

Сонце, сонце, освітлюй тіні!

Не заходь, почекай хвилину!

Я ще раз

у твоєму промінні озирнусь

на свою батьківщину.

 

Спинюся я

Спинюся я

і довго буду слухать,

як бродить серпень по землі моїй.

Ще над Дніпром клубочиться задуха,

і пахне степом сизий деревій.

Та верби похилилися додолу,

червоні ружі зблідли на виду,

бо вже погналось перекотиполе

за літом —

по гарячому сліду…

Кохай!

Кохай! Бо час тебе не жде.

Він забирає твої дні і ночі.

Кохай допоки тіло спрагле й молоде.

Бо в старості кохають тільки очі.

 

Спини мене отямся і отям

Спини мене отямся і отям

Така любов буває раз в ніколи

Вона ж промчить над зламаним життям

За нею ж будуть бігти видноколи

Вона ж порве нам спокій до струни

Вона ж слова поспалює вустами

Спини мене спини і схамени

Ще поки можу думати востаннє

Ще поки можу але вже не можу

Настала черга й на мою зорю

Чи біля тебе душу відморожу

Чи біля тебе полум’ям згорю.

 

Напитись голосу твого

Напитись голосу твого,

Того закоханого струму,

Тієї радості і суму,

Чаклунства дивного того.

Завмерти, слухати, не дихать,

Зненацька думку перервать.

Тієї паузи безвихідь

Красивим жартом рятувать.

Слова натягувать, як луки,

Щоб вчасно збити на льоту

Нерозшифрованої муки

Невідворотну німоту.

Триматись вільно й незалежно,

Перемовчати: хто кого.

І так беззахисно й безмежно

Чекати голосу твого.

 

Розкажу тобі думку таємну

Розкажу тобі думку таємну,

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши

сотні вражень, імен і країн, —

на сьогодні, на завтра, назавжди! —

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти — окремо.

І сьогодні, і завтра, й навік.

 

Моя любове! Я перед тобою

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

Лиш не зроби слухняною рабою,

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином,

і не приспи, для чого я живу.

Даруй мені над шляхом тополиним

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене,

і від любові тьмарився їм світ.

І їх жінки хапали за стремена,

та що поробиш, — тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою

і дзвін мечів до третьої весни…

Моя любове! Я перед тобою.

Бери мене в свої блаженні сни.

 

В пустелі сизих вечорів

В пустелі сизих вечорів,

в полях безмежних проти неба

о, скільки слів

і скільки снів

мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,

де живеш,

кого милуєш і голубиш.

А знаю — ти чекаєш теж,

тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє.

Тебе, незнаного, впізнаю,

як син вигнанця впізнає

прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.

Всі інші хай проходять мимо,

аби в повторах не згубить

одне,

своє,

неповториме.

Нехай це — витвір самоти,

нехай це — вигадка й омана!

Моєму серцю снишся ти,

як морю сняться урагани.

 

Життя іде і все без коректур

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

 

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, — час.

А ми живі, нам треба поспішати.

 

Зробити щось, лишити по собі,

а ми, нічого, — пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

 

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

 

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

 

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

 

Крила

А й правда, крилатим ґрунту не треба.

Землі немає, то буде небо.

Немає поля, то буде воля.

Немає пари, то будуть хмари.

В цьому, напевно, правда пташина…

А як же людина? А що ж людина?

Живе на землі. Сама не літає.

А крила має. А крила має!

Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,

А з правди, чесноти і довір’я.

У кого — з вірності у коханні.

У кого — з вічного поривання.

У кого — з щирості до роботи.

У кого — з щедрості на турботи.

У кого — з пісні, або з надії,

Або з поезії, або з мрії.

Людина нібито не літа…

А крила має. А крила має!

 

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло одзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

 

Світ надзвичайно широкий

Світ надзвичайно широкий

має укладисті далі.

Від того і перші кроки

майже завжди невдалі.

Безпомічні вірші перші.

Нещасне перше кохання.

Немає ніяких звершень,

а тільки одні поривання.

А потім проходять роки,

з’являється стримана сила.

Поглянеш — а перші кроки

вже й пилом давно притрусило.

І смішно тобі, й сердито,

і ти забуваєш часто:

для того, щоб добре ходити,

раз десять треба упасти.

 

На світі можна жить без еталонів

На світі можна жить без еталонів,

по-різному дивитися на світ:

широкими очима, з-під долоні,

крізь пальці, у кватирку, з-за воріт.

Від того світ не зміниться ні трохи,

а все залежить від людських зіниць:

в широких відіб’ється вся епоха,

у звужених — збіговисько дрібниць.

 

І все на світі треба пережити

І все на світі треба пережити,

І кожен фініш — це, по суті, старт,

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено,

Хай буде вік прожито, як належить,

На жаль, від нас нічого не залежить…

А треба жити. Якось треба жити.

Це зветься досвід, витримка і гарт.

І наперед не треба ворожити,

І за минулим плакати не варт.

Отак як є. А може бути й гірше,

А може бути зовсім, зовсім зле.

А поки розум од біди не згірк ще, —

Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях,

Хай меле млин свою одвічну дерть.

Застряло серце, мов осколок в грудях,

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено,

Хай буде все пробачене пробачено.

Єдине, що від нас іще залежить, —

Принаймні вік прожити як належить.

---

Джерело: “Дивогляд”.