Сьогодні виповнюється рік з дня загибелі Олексія Наборського. 21 жовтня 2023 року, під час евакуації поранених поблизу Курдюмівки, неподалік Бахмута, в автомобіль Hummer, де перебував Олексій, влучила ворожа протитанкова керована ракета. Олексію назавжди залишилося 30 років.

Про це пише Головне управління Національної поліції у Вінницькій області.

Олексій боронив країну у складі Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «Лють». Був медиком і рятував людей спочатку в цивільному житті, а потім і на війні. 

Матір полеглого Героя – Марія Василівна та його командир Руслан Гурняк розповіли про Олексія, який назавжди залишиться в серцях люблячих його людей.  

Він МІГ не йти на війну, але він НЕ міг не йти на війну…

Спочатку Олексій Наборський був медиком – працював у міській лікарні швидкої медичної допомоги. У 2018-му вступив до лав поліції, а під час повномасштабної пішов у бойовий підрозділ – батальйон «Вінниця». Олексій розумів, що на війні він потрібніший. Після деокупації Бучі та Ірпеня, надивившись наслідків жахіть, які там вчиняли росіяни, правоохоронець вже точно знав, що не зможе повернутися в тил, адже у нього є троє маленьких племінниць.

– Мамо, ми всі повинні туди йти, бо вони прийдуть до нас і будуть ґвалтувати наших дітей, – переповідає розмову з сином Марія Василівна.

Материнський біль

– На початку пандемії я захворіла. У мене була важка форма ковіду, я знаходилась під апаратом штучного дихання, і медики вже навіть не давали мені надії. Тоді Олексій ще працював у лікарні. Він буквально витягнув мене з того світу. Після його загибелі, я знову потрапила в лікарню. Тоді зрозуміла, що виявляється добре не знала свого сина. Я побачила як його досі поважають і люблять колеги, почула, з якою вдячністю ставились пацієнти, – розповідає мати Наборського. 

Всі знали Олексія, як дуже порядну людину, такий у нього й батько. В Олексія було багато товаришів. Приблизно за 10 днів до трагедії він зізнався мамі, що має намір одружитись, планував після Перемоги закінчити юридичний і будувати далі кар’єру поліцейського. А в ніч своєї загибелі попрощався з матір’ю уві сні.

– Мені ніколи не снилася моя дитина, а цієї ночі я бачу сон: ліс, хатина, біля неї Олексій у бойовому спорядженні з автоматом. Подивився на мене, нічого не сказав і пішов. Я кричу: синку, чого ти мене покинув? Я не знаю куди мені йти і що мені робити! А він розвернувся, махнув мені рукою і знову пішов. Я прокинулася і почала задихатись, відчинила вікно, дихала і дивилася у темряву. Ввечері ми дізнались, що Олексій загинув приблизно у той час, коли й приснився. Виходить він попрощався зі мною, – не стримуючи сліз згадує Марія Василівна.

Командир бойового підрозділу – другий батько для бійця

Мати Наборського від сина завжди чула теплі слова про його командира – Руслана Гурняка.

-За таким командиром і у вогонь, і у воду, – говорив Олексій, тому і пішов за ним з батальйону «Вінниця» в «Лють».

Руслан Гурняк – командир полку управління поліції особливого призначення № 3 ДПОП «Об’єднаної штурмової бригади Національної поліції України «ЛЮТЬ», підполковник поліції з характерним позивним «Батя». 

Для матері дуже цінно, що командир щиро розділяє біль втрати всієї родини.

– Він подзвонив нам і просив пробачення, що не зберіг життя нашому синові. Ви не уявляєте, з якою тривогою він це говорив, ви не уявляєте, як для нас, батьків, це важливо. Я впевнилась у словах сина, що він, як батько для них на війні. До того ж загинув наш Олексій, можна сказати, на очах у командира – він бачив обстріл через відеозйомку безпілотника, – розказує мати.

Найстрашніше на війні, говорить Руслан Гурняк, – це навіть не смерть, а повідомляти про неї рідним загиблих.

– Олексія я знав, як дуже грамотного парамедика. Краще за все у нього виходило рятувати людей. Він був зовсім іншим, не таким, як всі, одним словом – добряк, тому і позивний у поліцейського був по-дружньому теплий – «Льохіч», – згадує командир. 

Коли ми запитали у матері чи може вона надіслати якісь фото сина, то дізнались ще одну щемливу історію з окопів:

Він не любив фотографуватись, але є декілька світлин Олексія з совою. Він врятував її, коли поранена дика пташка заплуталась у сітці. Виходив, годував своїм пайком, потім випустив на волю. Фото з цією совою, яка стала для Наборського символом мудрості й водночас алегорією ночі та вічного сну, тепер встановлене на його надгробній плиті.

Схиляємо голови у жалобі перед світлою пам’яттю нашого колеги, мужнього захисника української землі та кожного з нас! Вічна шана Герою! Низький уклін рідним та близьким воїна!