«Борщ і відбивні для Героїв»: як кухар з Вінниччини годує поранених на Покровському напрямку

У 14-й Штурмовій бригаді НГУ розповіли історію Генадія, кухаря з міста Бар на Вінниччині, який зараз працює в стабпункті бригади «Червона Калина» на Покровському напрямку. Генадій, який отримав прізвисько Форель, поділився своїм шляхом до кухарства та секретами приготування страв для військових. У своєму інтерв’ю він також розповів про труднощі служби та поділився планами і мріями на майбутнє.
– Я б хотів усіх хлопців нагодувати, коли вони їхатимуть до своїх сімей, а не коли приїжджають сюди поранені, – каже кухар зі стабпункту бригади «Червона Калина» на Покровському напрямку.
Геннадій зізнається, що справжньої любові до куховарення у нього ніколи не було. Проте бажання піклуватися про сина спонукало його готувати страви, які дарують усмішки навіть пораненим бійцям.
Стабілізаційний пункт бригади «Червона Калина» на Покровському напрямку – місце, де кров, піт, сльози та медикаменти назавжди змішані в клубок оголених нервів. Щодня через медиків проходять десятки, а інколи – сотні бійців, і багато хто після пережитого, маючи можливість рухатися та будучи у свідомості, тут чи не вперше з моменту поранення переводить дух. Хтось – після отриманої контузії, проникаючого поранення чи вибуху, який ледь не забрав їхнє життя, хтось – зі зламаними руками чи забитими внутрішніми органами або ребрами.
– Здається, що в такі моменти останнє, про що думають тимчасові пацієнти стабпункту – це про їжу. Однак Геннадій, якого тут звуть Фореллю, категорично не згоден – каже, що саме тут пораненим і треба дати щось смачне, аби вони відчули, що пекло лишилося позаду – за кілька кілометрів від цього місця, – йдеться у дописі.
«Життя так розпорядилося, що довелося навчитися готувати – спершу коли дружина померла, а треба було сина годувати. А потім він виріс, навчався – треба було дати йому якісь «тормозки», бо вже був ледачий – не хотів їхати додому, а щось із собою залюбки брав. І собі ж готував, бо чотири роки сам жив. А потім – мобілізація. І тут знадобилися мої вміння», – розповідає кухар стабпункту.
На фразу про те, що Геннадій – душа стабпункту, він скромно й сором’язливо відмахується. Каже, що вдома все одно не всидів би, знаючи, що може чимось бути допоміжний у війську. Тим паче – в місці, де рятують життя захисників.
– Я сам доброволець, з Вінницької області, з міста Бар. Так хлопцям і кажу, щоб вони потім посміялися: «Я – з Бару!». Спершу був у батальйоні, потім коли нас розформували – перевели в медроту. І тільки потім мене затвердили кухарем», – каже Форель.
Страви, які готував лише упродовж кількох днів, пригадує спільно з кількома хлопцями – оскільки готує багато й на всі прийоми їжі – щось різне: «риба біла й була червона», відбивні, вермішелі, супи й щонайменше три види каш. Хоча особливе місце у серцях бійців займає найулюбленіша страва – борщ. На стабпункті це те, що регулярно просять і можуть навіть їсти кілька днів поспіль.
«Три дні їдять борщ! Кожного разу приходять і тільки за нього й питають. А є Ваня – то він і п’ять днів готовий їсти його», – сміється Форель.
Готує, зізнається, не стільки руками й за рецептом, а так, як сам вбачає, що буде смачно. Вгадує щоразу – бо й медики стабпункту, й поранені, яких Геннадій годує, жартують, що заради цього можна й ще раз повернутися. Хоча на це кухар зауважує: бачити їх на стабі знову пораненими – не хоче. І радий такому їхньому поверненню не буде, бо хоче, щоб усі були здорові й живі.
«Я краще їм готуватиму борщі й м’ясо, аби вони тільки здорові й цілі були. Якби така мотивація працювала – я б тільки цим і займався. Тим паче я – людина похилого віку, мені вже й протипоказано спати більше кількох годин», – з посмішкою зауважує чоловік.
Плани на повернення після війни – наполеонівські: і бавитись із внучкою, і нарешті поїхати до молодої дружини, з якою одружився кілька тижнів тому.
«Мені для щастя багато не треба – аби тільки все було добре, спокійно й закінчилася війна. Й обійняти своїх дівчат і сина», – посміхається Форель.