Автор: Вікторія Зеленецька

 

Найпекельніша боротьба за наші землі наразі зосереджена на Донецькому напрямку. Мабуть, уже кожен українець знає, що Бахмут і Бахмутський район – це сьогоденний символ незламності та стійкості України. Величезна кількість наших захисників та захисниць надвеликою ціною тримають фронт і дають відсіч рашистським окупантам кожного дня та кожної ночі. Запеклі бої не вщухають ні на мить: зараз на наших очах пишуться нові сторінки Великої історії України. 

 

Влітку Бахмут вважався ключовим плацдармом на шляху до Слов’янська-Краматорська, але відтоді минуло півроку, і Росія втратила контроль над ізюмським плацдармом. Тому навряд штурм Бахмута має за мету підготовки наступу на Слов’янськ. Радше це комбінація політичних потреб і особистих амбіцій. Восени почались жорстокі бої за Бахмут.

 

Я мала нагоду і честь відвідати наших Героїв, які роблять, здавалося б, неможливі речі, вгризаючись у кожен сантиметр святої української землі Донбасу. Багато хто з хлопців це робить уже не вперше, оскільки війна з країною-терористом триває вже дев’ятий рік поспіль.

 

 

Хлопці знаходяться на передовій у важких умовах, але всіма силами тримають фронт. Про що вони думають та як себе почувають зараз?

 

Ігор, бойовий медик роти:

 

Як ти потрапив до ЗСУ і що тебе спонукало стати саме бойовим медиком? 

• Мій шлях до лав ЗСУ напевно такий, як і в інших. У військкомат я прийшов ще в лютому. Мені відповіли: “Чекайте, ми Вам зателефонуємо”. З березня я пішов працювати до лікарні у Бучанському районі – роботи було дуже багато, там і жив практично два місяці, доки не звільнили Київщину. Паралельно був бойовим медиком у 126 батальйоні ТРО. У травні практично цілим взводом ми перейшли до батальону, у якому служимо й донині.
  Щодо моєї посади “бойовий медик”: інших варіантів я навіть не розглядав. За освітою я не лікар, але я точно медик за покликанням. У галузі медицини я працюю вже 12 років. З 2016 року я постійно проходив навчання з парамедицини та тактичної медицини. Тому, коли я розпочав службу у ЗСУ, я був повністю підготовленим бойовим медиком. І основним завданням для мене була підготовка інших військовослужбовців мого підрозділу. Як показали бойові дії, всі наші заняття пройшли не дарма.

 

Що для тебе найголовніше у твоїй роботі попри всі складності?

• Найголовніше для мене – це те, що моїм товаришам завжди спокійніше, коли я поряд. Я їх завжди “прикрию”, і вони про це знають. Що б з ними не сталося, я завжди їх витягну.
  Найважче для мене – слухати переговори під час бою. Найбільш важкі хвилини – це з моменту, коли я почув слово “трьохсотий”, до того моменту, коли я можу вже почати щось робити. Після того, як я починаю робити свою роботу, у мене немає ні хвилювання, ні сумнівів, ні емоцій. Мої товариші довіряють мені – і я не можу їх підвести.

 

“Алекс”, стрілок штурмової роти:

 

Що тебе спонукало піти до лав ЗСУ? Що для тебе в твоїй роботі найголовніше? Що тобі дає силу там?

• До лав ЗСУ я пішов повторно після повномасштабного вторгнення з метою закінчити незавершену справу – звільнити окуповані землі українського Донбасу. (ред.: Алекс уже має бойовий досвід служби у ЗСУ під час гострої фази АТО у 2014-2015 р.)
  Найголовніше для мене, щоб усі поверталися цілі та неушкоджені після боїв.
  Силу мені дає тільки те, що моя дружина знаходиться у безпеці, та щоб вона не була свідком таких подій.

 

Чи можна мати ще якісь сумніви у нашому війську, коли кожен з нас знаходиться за спинами таких вольових та змотивованих захисників?

 

 

З початком повномасштабної війни у Вінниці стрімко почала розвиватись волонтерська діяльність. Вінничани у великих кількостях згрупувалися та працюють на перемогу на передовій волонтерського фронту, закриваючи потреби наших захисників.

 

Хочу висловити подяку за плідну працю та допомогу вінницьким волонтерським центрам “Шахіна”, “Бойові бджілки”, “Мольфар”, “Катерина”, “Квадрат”. Також велика подяка всім небайдужим вінничанам за допомогу.

 

Олена Стеценко, співзасновник волонтерського центру “Шахіна”, який наразі став одним з найкрупніших:

 

Що тебе і твоїх колег спонукає найбільше допомагати ЗСУ? 

• У кожного своя “історія”: хтось має рідних на фронті; хтось почав волонтерити ще в 2014 році; хтось просто прийшов до нас у перший день війни і лишився до сьогодні… Я в перший день війни була на роботі. В якийсь момент, між панікою і новинами, я встала і сказала, що маю йти і, мабуть, не прийду. Так я з’явилась у “Шахіні”, так “Шахіна” з’явилась для мене. 

 

Що для тебе найголовніше у твоїй роботі?

• Найголовніше – це баланс. Баланс у команді, тому що і в нашій роботі сам ти в полі не воїн; баланс у запитах, все не потягнеш, тому ми вибрали декілька напрямків, щоб робити свій обмежений об’єм, але робити його добре; наше волонтерство – це постійний пошук здорового балансу між “хочу” і “можу”.

 

Де ти береш сили на таку важку працю, яка інколи не дає ні відпочинку, ні вихідних, та що тебе надихає найбільше? 

• Моя сила – це моя сім’я. У мене є підтримка, яка дозволяє 24/7 займатися волонтерством і “Шахіною”, мій старший син-першокласник каже: “Мама, ти молодець, що ти волонтер”! Він знає, що таке війна і хто такі ЗСУ, що росіяни на нас напали і волонтери допомагають військовим і, коли ми з ним про це говоримо, то я розумію, що роблю все правильно. У мене два сина, меншому майже 2 роки, вони вже діти війни і я не хочу, щоб їм ця війна передалась, і не хочу їх вивозити за кордон, це їхній дім. Кожен робить, що може, щоб захистити своїх близьких.
  У мене в минулому за плечима робота психологом і 10 років відряджень, тому робота в режимі нон-стоп мене не лякає, головне – мета: кожен знає, для кого і для чого це робить, це дає нам сили. Волонтери не роботи, ми часто жартуємо, це дає розряду, іноді кудись ходимо колективом, а ще іноді запрошуємо психолога для роботи з нашим колективом. У нас дійсно крута команда, кожен дуже цікава особистість і нам, якимось чудом, пощастило разом стати волонтерським центром “Шахіна”: ми вміємо підтримувати, радіти, співчувати і реально багато працювати.

 

Як ти зрештою уявляєш день нашої перемоги?

• Я думаю, що буду плакати і багато… Зараз ми чекаємо на перемогу, але вже розумієш її ціну і все, що нас чекає після…

 

Катерина Марценюк, засновник та керівник волонтерського центру “Катерина”. Центр був заснований 26 лютого, відтоді працює без вихідних. Волонтери закривають запити військових по маскувальним сіткам. 

 

Катерино, ти, як засновник та керівник центру, які саме обов’язки виконуєш?

• Я виконую купу функцій: пошук матеріалів, сіток, збір коштів, організація людей, запрошення людей до центру, комунікація з іншими волонтерами тощо.

 

Що тебе мотивує та надихає найбільше у твоїй роботі?

• Надихає важливість справи, віра в перемогу і можливість хоч якось допомогти нашим хлопцям. Наприклад, сьогодні у мене сталась випадкова зустріч з військовим. Він у мене в друзях у Фейсбук, але ми ніколи не бачились. Виявилось, що ми робили сітки для їхньої бригади і він побачив мене ще здалеку і підійшов, щоб подякувати. Це було дуже зворушливо, у мене аж в грудях палало, бо це ми їм вдячні за мирні ночі. От такі моменти і мотивують “на мільйон”.

 

Чи багато у вас запитів на маскувальні сітки?

• Запити на сітки постійні, черга десь два тижні, але паралельно ще бувають такі ситуації коли “потрібно на вчора”, тому ми завжди намагаємось допомогти і перекривати потреби наших захисників.

 

Поки триває запекла війна, ми маємо пам’ятати, якою ціною дається захист України та кожного, нехай відносно, але мирного міста та села. Ми маємо шанувати та допомагати захисникам, підтримувати стільки, скільки це буде необхідним. Тому працюємо далі.

 

Дякуємо ЗСУ!

Віримо у ЗСУ! 

Слава Україні!