Шановні учасники та гості конференції!

Шановні пані та панове!

Шановні присутні!

Шановні журналісти, громадські діячі!

«У людині є потяг і лють – руйнувати та вбивати. Поки людство не зазнає великих змін, будуть точитися війни. Все, що було збудовано й вирощено, буде знищено й спотворено, після чого людству доведеться починати все спочатку…»

Цим словам багато років, 80 років. Ці слова належать людині, відомій в усьому світі, людині, яка, на погляд багатьох, змінила історію. Вона не політик, не релігійний діяч, не науковець, не митець і, мабуть, найголовніше, не доросла людина. Це слова дитини. 13-річної дівчинки Анни Франк. Щоденник, який вона вела два роки у сховищі під час нацистської окупації, сколихнув світ. Але не застеріг. І доказ цього – поява у XXI столітті нового страшного дитячого щоденника, написаного восьмирічним хлопчиком Єгором у блокадному українському Маріуполі, який тоді знищували війська Російської Федерації.

Загальна ситуація щодо захисту прав дітей у час такої війни та, по суті, головні питання цієї важливої конференції фактично відображає саме цей щоденник. Без прикрас, коротко, дуже простими та водночас дуже болючими словами. Він, цей щоденник, починається так: «ВІЙНА. Я добре поспав, прокинувся і усміхнувся».

Ми живемо в часи, коли для дітей це щастя. Коли щоночі – сирени повітряної тривоги, і просто поспати – це щастя, це цінно. Коли щоночі – ракетні атаки, і прокинутися зранку – це справді безцінно.

Це триває 15 місяців. Російські агресія, терор 15 місяців нищать не просто будівлі, а фундаментальні права людини – фундаментальні права наших дітей. Право на безпечне середовище й довкілля, на освіту, право на розвиток, на охорону здоров’я, право на відпочинок, дозвілля, а, найголовніше, – невід’ємне і найголовніше право дитини на життя. Право, яке Росія забрала у щонайменше 483 українських діточок, і це лише ті долі, про які ми з вами знаємо достеменно.

Варто завжди називати речі своїми іменами – і я прихильник цього, – а не певними офіційними формулюваннями, які, на мій особистий погляд, дещо викривляють істину, розмивають суть і пом’якшують жах усього того, що Росія зробила і що вона робить.

Росія вбила – і саме тому такі формулювання будуть у мене – Росія вбила 483 дитини щонайменше. Вбила. Це не те, що можна назвати словами «вони стали жертвами російської агресії» чи «вони загинули внаслідок збройного конфлікту». Ні! Росія вбила цих дітей. Ще майже тисячу дітей Росія скалічила. І про це не можна сказати «вони зазнали ушкоджень унаслідок бойових дій».

Хлопчик Єгор із Маріуполя знає цей біль. Про це – наступні спогади з його щоденника. І особливо моторошно, коли усвідомлюєш, що ці слова написані дитячим почерком. «У мене – рана на спині, здерта шкіра. У сестри – поранення голови. У мами – видерте м’ясо на руці та рана на нозі…»

Продовжуючи називати речі своїми іменами, слід сказати про ще один наслідок агресії Російської Федерації. Це мільйони родин і дітей, чий дім знищила Росія абсолютно свідомо. І про це не можна сказати, що «вони втратили житло через відповідні бойові дії». Важливо говорити те, що насправді сталося. Росія знищила дім мільйонів людей. Мільйони скалічених доль, мільйони зламаних мрій. Або простіше, жорстко, як у щоденнику восьмирічного хлопця Єгора: «У мене померла бабуся Галя, дві собаки й улюблене місто Маріуполь…»

На жаль, ми з вами знаємо, що таких міст і сіл в Україні чимало. Стертих із лиця землі. Цілі квартали, вулиці, будинки, під завалами яких Росія поховала поняття «права дітей». Атакувала їх усі – від самої появи на світ і до повноліття. Це ракети, які влучили в пологовий будинок у Маріуполі й пологовий будинок у місті Херсоні. Дитячі садочки в Охтирці, Слов’янську, Станиці Луганській і ще понад тисячу дитячих садочків по всій нашій державі. Школи в Краматорську, Лозовій, Часовому Яру, ліцей у Кривому Розі, гімназія в Миколаєві та загалом іще 1300 шкіл по всій нашій території. Дитяча лікарня «Охматдит», дитяча обласна клінічна лікарня в Херсоні й загалом понад тисячу медичних закладів. Дитячий будинок у Дружківці, центр реабілітації дітей з інвалідністю в місті Херсоні, школи для дітей з особливими освітніми потребами, для дітей із вадами слуху в Запорізькій області та вадами зору в Харкові. Палац дітей та юнацтва в Бахмуті, в нашому міцному Бахмуті. Дитяча бібліотека в Нікополі. Дитячо-юнацькі спортивні школи по всій державі: Сєвєродонецьк, Мар’їнка, Рубіжне, в Баштанці. Стадіони в Чернігові, в Миколаєві. Льодові арени в Харкові та місті Маріуполі. Зали, поля, басейни, сотні інших об’єктів, де наші дітки займались різними видами спорту. І… тисячі й тисячі дітей, які були викрадені, вирвані з життя, відірвані від рідних і незаконно депортовані на територію Росії. Ми не знаємо точної кількості – на жаль, це правда, поки що, – скільки всього таких наших дітей. Але ми знаємо, що маємо повернути їх усіх. Ми знаємо, що маємо відновити права й безпеку для всіх українських дітей.

Наша держава докладає всіх можливих зусиль, щоб повернути українських дітей, щоб повернути їм нормальне життя, щоб повернути наших дітей додому, в Україну. Важливий крок був зроблений учора. І я хочу, якщо можна, використовувати сьогодні такі слова, підтримати й привітати з початком роботи Центр порятунку й захисту українських дітей – наш штаб порятунку й захисту діточок. Платформа, на базі якої можна об’єднати зусилля державних і міжнародних інституцій задля реалізації стратегії захисту й безпеки українських дітей Bring Kids Back UA. Це детальний і покроковий план дій – затверджений план дій, – що передбачає повернення депортованих Росією дітей, їхню реінтеграцію, соціалізацію, гуманітарну допомогу, дуже важливу психологічну підтримку, втілення сучасних освітніх ініціатив, роботу з фіксації всіх скоєних проти наших дітей злочинів та обов’язково – притягнення до відповідальності за них, розвиток сімейних форм виховання та ще низку дій для забезпечення кожного права кожної нашої української дитини. Власне, все це і є сенсом нашої конференції, тим, що має бути обговорено сьогодні, зараз.

Окрім того, ця наша конференція дасть старт низці важливих міжнародних заходів, зокрема у Швеції, Норвегії та інших країнах. Я думаю, сьогодні детально про це команда розкаже, омбудсмен обов’язково скаже. Ми об’єднаємо світову більшість заради того, щоб відновити безпеку для українських дітей.

Усі ми розуміємо: відновлення й реалізацію всіх прав наших дітей – у повному обсязі та на якісному, вищому рівні – може дати лише наша справедлива перемога. І ми це розуміємо. Повна деокупація всіх наших територій. Повноцінна безпека в мирних містах і селах. А отже, відповідна підтримка України світом – озброєнням і технікою, засобами ППО, тиском на державу-терориста у будь-яких напрямах… І все це не просто дає перевагу на полі бою і не просто прискорює суто воєнну перемогу, це наближає перемогу цивілізації, повернення нормального життя, європейського життя, життя незалежної держави із забезпеченням всіх прав людини та всіх прав наших українських дітей.

Ми стоятимемо до кінця, і ми ніколи не опустимо рук і не впадемо духом. Я думаю, увесь світ це вже усвідомлює. Так само, як восьмирічний хлопчик не здався попри все. А йому набагато важче, ніж багатьом із нас. Це правда, він просто молодець.

«Я прокинувся. Ну, як і вчора, усміхнувся. Бабуня пішла по воду. Повернулася. До речі, в мене скоро день народження…»

Пані та панове!

Забезпечення прав кожної дитини починається з моменту народження, появи на світ, який людство збудувало за ці роки – світ, який, на жаль, сповнений таких катастроф, такої люті, таких воєн. Сповнений таких лих. У кожної дитини мало б бути безумовне та невід’ємне право, незалежно від дати появи на світ. У цьому році, у цьому столітті чи через багато поколінь – кожна дитина повинна мати право народження у безпечному, мирному і, найголовніше, – у вільному світі. Гарантування цього права – наш із вами обов’язок. Усіх вільних держав, усіх сумлінних лідерів.

І саме за такий світ ми боремося сьогодні. І саме ці права для кожної дитини ми захищаємо дев’ять років і 462 дні. Ми даємо відсіч російській агресії. І доволі часто акцентуємо: ми захищаємо не лише Україну – і дуже хочеться, щоб не лише ми це усвідомлювали, – а й усю вільну Європу, увесь вільний світ, права всіх вільних людей. І це об’єктивно, заслужено, це не просто дипломатично – це відверто, людяно й дуже чесно. Та водночас не визначально. Бо насамперед ми захищаємо дітей. Усіх наших дітей. З 24 лютого для нас День захисту дітей – це кожен день. Усі 462 доби повномасштабної війни. 462 дні нашої битви – передусім за наше майбутнє, значить за дітей. За їхню волю та їхню долю. За Україну, яку ми залишимо їм. Європу, яку ми побудуємо разом. Світ, у якому вони будуть жити вільно. Сьогодні ми б’ємося саме за те, яким цей світ буде.

І саме тому, коли ми кажемо: «Наші діти», ми маємо на увазі не лише українців і українок. Ми б’ємося разом за дітей – за абсолютно всіх дітей, за всі наступні покоління, за їхні права й свободи. Те, що ми називаємо «завтра», те, що ми хочемо збудувати й передати. Те, що ми називаємо майбутнім і можемо лише уявити, для них буде сьогоденням і реаліями, які вони обов’язково отримають у спадок від нас. Ми відбудуємо все, що зруйнували російські окупанти. Ми зробимо все, щоб кожна українська дитина змогла повернутися додому, в Україну, у своє місто, свій двір, у свій дім, свою кімнату, своє ліжко, у своє дитинство. Повернутись у нормальне життя, де не буде війни. І не буде понять «внутрішньо переміщені особи», і – що дуже боляче – «біженці», і не буде таких болючих понять, як «депортація». Де татова казка й мамина колискова лунатимуть не по відеозв’язку, а наживо. І де ніколи більше не буде нових щоденників Анни Франк і Єгора з Маріуполя. Де безпечно. Де вільно. І мирно. А значить, де Україна.

Дуже дякую!

Слава Україні!