Не збираємо донати, а допомагаємо власними силами

Це зараз верифікація потреб військових на волонтерському конвеєрі налагоджена як годинник. А у перші дні повномасштабного вторгнення, як розповідає пан Владислав, панував хаос та суцільний треш».

«Я відразу пішов до військомату, – каже Владислав. – Та, на жаль, через погане здоров’я до війська мене не взяли. Так само й в ТРО. Втім, уже на другий день рашистського вторгнення, довелось побачити масштаби лиха, яке спіткало українців. Тоді ми з кумом вивозили дітей до польського кордону. Стояла довжелезна черга, що подекуди сягала 12 кілометрів. Комусь у ній бракувало інсуліну, бо виїжджали поспіхом і не взяли із собою достатньо ліків, комусь – їжі, а в декого взагалі не вистачало сил йти далі, адже у колоні були люди і поважного віку, і з малечею на руках. Тож, ми, найперше, налагодили чергування, щоб ніхто не простував без черги. Почали підвозити медикаменти, підгузки, організували, спільно із поляками, гарячі обіди, чай-каву. А тих, хто втрачав сили – садили до себе у бус і підвозили до кордону. З того-таки моменту і розпочалось наше волонтерство».

Так попрацювали три дні, а потому повернулися додому. І тут постало питання, що робити далі. Як каже волонтер, про те, щоб сидіти, склавши руки, й мови не було. Не було й часу, щоб обдумати свою роль у війні, адже почали прибувати люди, які полишали свої домівки, тікаючи від неї.

«Ми, разом із батьком, усією моєю великою родиною переїхали в одну квартиру, а в інші поселили людей. У тій, де площа дозволяла, мій брат із друзями також організували закрійочну-розкрійочну, де виготовляли і каримати, і наколінники, тобто все, що потрібно було на той час пацанам із Нацгвардії. Різали й шили поряд із нами й ті, хто переїхали до Вінниці, й ті, хто оселилися в будинках за містом», – розповідає Владислав.

За його словами, на більш як пів року, війна поставила на паузу підприємство УТОС, в якому Владислав працює заступником Генерального директора. Однак, і тут знайшли можливості допомагати. За сприяння очільника підприємства, тимчасово прихистили бізнес із Харкова та медичну компанію з Києва. Окремі складські площі надали волонтерам для їхніх потреб. Вирішували й питання з працевлаштуванням переселенців, а паралельно продовжували вивозити людей з-під вогню.

«Ми вивозили людей із Бучі, Ірпеня, так само бусом, і у Вінниці розселяли. Організували в кого є вільні місця, квартири по друзях, по знайомих. І просто селили на ночівлю, тимчасове перебування чи тривале. Забезпечували постіллю, хто, що міг те й давав. Так і робили, – продовжує згадувати Владислав. – Крім того, разом із доктором Процепко – відомим вінницьким професором, за його європейськими зв’язками налагодили постачання медикаментів. Десь на 700-800 тисяч євро завезли препаратів. Із Вінниці їх везли на Миколаїв, Охтирку, Чернігів… Передавали, що було потрібно й Вінницьким лікарням та, зокрема, військовому шпиталю. Для нього вдалося доправити хірургічне ліжко, на якому в польових умовах можна виконувати операції. Там і апарати кровообігу, і вентиляції легень».

Що таке життя за кермом, майже без сну і спочинку цьому волонтерському дуету вдалось відчути сповна.

«За місяць накатували до 10 тисяч кілометрів, практично жили в бусі. І так ледь не перші пів року війни, – каже Владислав. – У нас маршрут був: у Чернігів їздили не раз, на Донецький напрямок – майже до Бахмута, на Миколаївський напрямок. Уже дійшло до того, що нас ЗСУ заправляли, – посміхається у бороду чоловік. – Нам було байдуже, що везти: автомобілі, діжки, мастило, інструменти, каски, бронежилети… Головне – вчасно й те, що необхідно. Зараз, коли цивільних більш-менш забезпечили, переключилися повністю на потреби військових. На початку закуповували за свої кошти списане натівське спорядження у Нідерландах».

Як зазначає волонтер, це не є якийсь волонтерський проєкт із гучною назвою, не емоція – це чітке бажання зробити все можливе й неможливе для Армії.

«Все що можемо – те й віддаємо, – каже Владислав. – В мене така принципова позиція. Я не в окопі, не на передовій, можу щось заробити, тому маю частину себе, власних грошей і заощаджень віддати нашим Захисникам. Адже лишень завдячуючи їм ми маємо можливість гарно їсти й спокійно спати».

Квіти Перемоги

«Зробити все, що маємо, було б неможливо без друзів, яких зустріли на волонтерському шляху і які стали по-справжньому рідними. Й не важливо, де вони наразі живуть – в Україні чи за кордоном, –– розповідає далі пан Владислав. – Ось у нас є в Німеччині волонтерка Наталя Франц, то вона близько 40 тонн парафіну передала в Україну. Є також у Вінниці підприємство BeeStar- Technology, яке займається виробництвом медогонів, а ще – волонтерка Альона Грех. У поєднанні зусиль отримали гарний результат – ароматизовані окопні свічки. Ми їх назвали «Квіти Перемоги», бо вони як троянди й майже всі такого рожевого кольору, – розповідає волонтер. – Хлопці дуже задоволені, бо свічки гарно горять, не коптять. Вони зроблені не з картону, а з якісного паперу, до того ж – у нових банках. З ними, так само частково, допомогло підприємство ВІНТАР».

Та справді непереможною нашу країну, за його словами, роблять саме люди. Зокрема, із населених пунктів громади. «Це люди взагалі неймовірні. Треба якась бараболя, закрутка – хлопцям немає, що їсти. Тільки клич кинули, готові брати, носити, збирати. Хоч відразу фуру підганяй!»

Батько – друг по життю

«Батько у мене найкращий друг по життю, – такими словами чоловік розпочинає розповідь про батька Владислава Володимировича. – Незважаючи що йому 60 років і зі здоров’ям проблеми – він цілодобово зі мною. На передову їздив так само, і в Європу за спорядженням для військових».

Переконує, вони надихають один одного. Підбадьорюють і підтримують, коли потрібно. Каже, батька підіймай посеред ночі – він завжди готовий і все.

«Якось, коли був у поїздці, батько 21 тонну парафіну сам відвантажив із фури, – посміхається. – Він майже завжди зі мною. Спати під зорями – не проблема! Їхати на «нуль» – авжеж! Купувати, лагодити техніку – не питання!»

Владислав каже, якщо пригадати, то з Різдва у нього не було вихідних, тому батько для нього і уособлення дому, і надійне плече.

Бойове хрещення та найбільший жах війни

Коли життя на долі секунди від смерті, коли від побаченого холоне кров – це також волонтерські будні. За словами Владислав, такого було чимало. Розповідає, за збігом обставин, чи за іронією долі, куди б не приїжджали у перші місяці війни – усюди прилітало. Навіть у відносно спокійному Львові ледве не накрив вибух.

«Хлопці вже навіть жартували. Кажуть: «Поїдь у кремль, зроби самопожертву», – сміється. – Але найстрашніше було у Василькові. У той день на аеродром прилетіло по складах ГСМ, БК. Зрозуміло – воно все горить, а ми продовжуємо вивантажувати коробки. І тут другий удар. Сказати що страшно, це нічого не сказати. В той момент почав думати про доньку, що вона ще маленька і буде без батька. Але військовий на аеродромі виходить і так абсолютно спокійно каже: «Тут небезпечно, не несіть ці коробки, просто скидайте з буса й швиденько тікайте». А я на його спокійність дивлюся й аж сам заспокоївся».

Каже, як би дивно не звучало, до цього також можна призвичаїтися, навчитися приборкувати емоції. Але є й те, до чого звикнути неможливо.

«Найбільший жах – бачити людей білих як стіна, які вийшли перший день із підвалів, змучених дітей із брудними іграшками. Вони ходять просто як зомбі. Тільки через годин п’ять починають щось говорити. Не знають, що робити, не мають, що поїсти. Це величезна катастрофа».

А якщо військовий скаже, що він уже стріляв?

Пан Владислав переконує, волонтеритимуть із батьком до Перемоги. А тим, хто вже стомився наводить вагомий аргумент.

«У мене був такий випадок – звернувся до знайомого по допомогу, а він каже: «Ну я вже допомагав». А я пояснюю: «Якщо військовий скаже, що він уже стріляв, то тобі особисто й усім непереливки буде. Пощастить якщо встигнеш утекти до кордону з малесеньким пакетиком із документами та заощадженнями. Де тоді будуть усі твої статки, будинок, авто, – розповідає Владислав Лебідь. – Тому в жодному разі не повинні опускатися руки. Хлопці так само стомилися, втім не дають задню, йдуть вперед. І це найкращий мотиватор для нас також не збавляти темпів».

Волонтер підсумовує, що надійний тил забезпечує успіх кожної армії, тому кожний із нас має зробити власний внесок у її зміцнення.

«Ми всі робимо спільну справу, – продовжує Владислав. – Хтось більше, хтось менше, але прагнемо одного, – щоб хлопці якнайшвидше повернулися додому живі та неушкоджені – це для нас дуже важливо. Для цього працювали, працюємо і будемо працювати!»