Про історію його життя та загибель розповіли у командуванні Повітряних сил. 

Дитинство та перші дні повномасштабної війни 

Владислав – родом із Луганщини. Коли йому було шість років, бандити убили усю його сім’ю. Він отримав поранення та залишився живим. 

“У свої 28 він зустрів велику війну. Його намагались вбити ледь не щодня! Харківщина, Київщина, Донеччина, Луганщина, ворожі винищувачі та ППО! Чоловіка рятували професіоналізм, стресостійкість та жага перемоги! Рашисти були переконані, що – “Авіації в Україні вже не існує!” Але глибоко помилялись. Влад впевнено випалював окупантів та їх техніку!”, – йдетсья у дописі. 

У ПС розповіли, що Влад був одним із найкращих українських льотчиків-штурмовиків. Він – повний кавалер орденів “Богдана Хмельницького” та “За мужність”.

День загибелі українського пілота

“Це був звичайний бойовий день. Ранок 7 лютого. Типове завдання – вогневе ураження противника. Розбір цілі, обговорення, підготовка… Все, як завжди… Влад потиснув руку. Виліт… Жити йому залишалось 17 хвилин. Насправді, ти ніколи цього не відчуваєш… Війна чомусь забирає найцінніше саме в той момент, коли ти максимально спокійний, коли думаєш, що обстановка більш-менш і це звичайний політ”, – пригадує Герой України підполковник Ростислав Лазаренко, командир Владислава. 

Лазаренко розповів, що він слідкував за парою українських штурмовиків на пункті управління і побачив винищувач противника.

“Ракета Р-37, яку окупанти вже досить давно не використовували, не залишила шансів. Долі секунди… Ведений бачив, як у літак ведучого прилетіла ракета. І я бачив. Влад нічого не встиг сказати в ефірі. Я переконаний: це була помста, адже напередодні ми конкретно насипали рашистам”, – сказав побратим Влада. 

“Він так горів небом!”: спогади батька

Після того, як сім’ю Влада вбили, Юрій Покусай оформив опіку над ним і став для нього як рідним батьком. 

“Син постійно проводив зі мною час на аеродромах, школярем я покатав його на легкомоторному літаку. Він так горів небом! Потім створив для Владика та його друзів Авіаційний навчальний кадетський центр. Центр і досі функціонує, чимало нинішніх героїв є його вихованцями. Тож, коли дійшов час обирати ВНЗ, навіть запитання не стояло – тільки ХНУПС. Моє життя тісно пов’язане із авіацією, тож ми годинами могли обговорювати різні професійні моменти”, – ділиться спогадами Юрій. 

Від початку широкомасштабного вторгнення батько та син “працювали” поруч. Влад – у бойовому штурмовику, Юрій – із цивільним повітряним патрулем.

“Траплялось, що і пуски по нас здійснювали майже одночасно… “Па, ти там всі ракети зібрав?” – жартома запитував син, а я лиш тішився, який він діловий виріс. Чомусь завжди самовпевнено думав, що із ним все буде добре… Я дуже рано став батьком і, на жаль, дуже рано втратив син”, – говорить Юрій.

“Я бачив у ньому майбутнього командира” – командир Лазаренко

Владислав мав позивний “MAGIC”. Йому дали цей позивний за віртуозний стиль пілотування. 

“Я бачив у ньому майбутнього командира, на випадок якщо я загину. Він прикривав мене – і не лише в небі, завжди був поруч, всі проблеми ми вирішували разом, спілкувались десятки разів на день… Насправді, я продовжу з ним спілкуватись. Тільки тепер це будуть лише монологи. Перший бойовий виліт після втрати когось із побратимів я часто робив саме разом із Владом. Так би мовити “політ честі”… Цього разу його доведеться робити самостійно, як і багато речей у житті… Уже без Влада ми пересядемо на F-16”, – розповідає Ростислав Лазаренко.

У Героя залишилась дружина та маленька донечка

У Влада залишилась дружина та маленька донечка Міра. Командир Влада обіцяє завжди підтримуватиме їх. Лазеренко розповів, що вони із Владом домовилися, що коли хтось із них загине, то інший буде дбати про його родину. 

“Влад дуже любив своїх дівчат, півтора роки від початку вторгнення практично не бачився із родиною і дуже засмучувався з цього. Тож орендував квартиру відносно недалеко від розташування підрозділу і нарешті почав частіше їх обіймати. Я близько знаю його дружину, часто грався з донечкою. Тепер Влада немає і за них відповідаю я, обіцянку потрібно виконувати”, – каже Ростислав Лазаренко.

Владиславу Рикову присвоєно військове звання “полковник” (посмертно), поховали пілота на Алеї Слави у Вінниці, у “місті, в якому він ніколи не жив, та саме тут мріяв оселитись із родиною після перемоги”.