«Заберіть у дітей телефон, дайте їм у руки книжку!» — такі коментарі можна часто бачити в соцмережах. Хоча більшість батьків розуміє, що заборонити користуватись інтернетом, мобільним телефоном, комп’ютером сучасній дитині не легше, ніж, наприклад, не випускати її надвір. Чи можливо це, чи потрібно, а якщо ні, то що робити із загрозою залежності від ґаджетів? Психотерапевтка з Тернополя Світлана Кухарук працює з дітьми двадцять років. У її практиці траплялися діти, налякані переглянутим в інтернеті відео, й ті, які погано сплять, бо проводять забагато часу з телефоном у руках. Чи значить це, що телефон — зло? І як бути з необхідністю цілими днями проводити перед екраном під час дистанційного навчання?

Про це пише “Моя Вінниця” з посиланням на Детектор медіа.

До трьох років діти не потребують ґаджетів. Їм достатньо спілкування з родиною, яке допомагає вибудовувати емоційний і тілесний контакт з іншими людьми. Ґаджети якраз не дають можливості торкатися людей, пізнавати їх, не дають тих перших відчуттів, які мають бути сформовані у взаємодії з близькими. Відбувається тільки стимуляція картинками і звуками. Більше користі дитині приносять іграшки та предмети — все, що можна досліджувати, порівнювати, запам’ятовувати. Відчуття світу формується при безпосередньому контакті з речами. Знайомити ж із ґаджетами дитину потрібно, коли вона вже має сформовані інтереси.

У чотири-п’ять років дитині вже цікаво дивитися легенький мультфільм. Діти вже вміють зосереджуватися, розуміють, що відбувається на екрані. Але раджу обмежити час перегляду — не більше сорока хвилин на день. Якщо мультик яскравий, цікавий, без негативу, не потрібно вмикати його надовго. Якщо дитина дивитиметься його три години, це буде забагато динаміки для її мозку та нервової системи. Все, що довго мигає та звучить, — надмірність.

Включати мультфільми можна в черзі в поліклініці або під час подорожі, коли треба на щось чекати. Проте не потрібно давати дитині в руки телефон чи планшет, коли вона їсть. Тоді дитина зосереджена на картинці, на своїх переживаннях, і їжа не приносить їй задоволення. Дитина не повинна механічно ковтати — їй важливо зосереджуватися на смаку.

Батьки переоцінюють вплив ґаджетів на розвиток дитини. Їм видається, що якщо дитина грає в ігри й там треба чогось навчитися, то ця гра розвиває. Їм це зручно: не потрібно брати книжки, іграшки, сидіти з дитиною. Можна робити щось своє, а дитина з телефоном чи планшетом «вчиться». Насправді для дитини це марнування часу. Навіть коли дитина рухає пальцем на екрані, вона сприймає інформацію пасивно й не докладає зусиль, необхідних для розвитку. Щоб бігати з м’ячем, потрібно витратити багато енергії, потрібна сила волі й уміння грати. Щоб забити м’яч у віртуальній грі — рух пальцем. Але ж у реальному житті практично до всього треба докладати більше зусиль!

Розваги теж мають бути під наглядом. Маленька дитина може злякатися навіть дуже просто мультика, в якому батьки не побачать нічого страшного. Адже вона не повністю усвідомлює свої емоції. Тому батькам варто дивитися мультфільми разом із дітьми, обговорювати те, що відбувається на екрані, й одразу пояснювати, коли дитина бачить щось незрозуміле. Це стосується й ґаджетів, і телевізора. Дітям не можна давати дивитися те, що не для їхнього віку, — наприклад, жахи, сцени насильства. Вони не розрізняють, наскільки це реально, сприймають усе так, ніби це відбувається з ними. У моїй пам’яті були приклади, коли діти сильно лякалися відео, яке їм показали однокласники. Дофантазовували щось, починали бачити страшні сни, розвивалася фобія. Батькам варто не тільки обмежувати такий контент, а й спостерігати, які саме сцени справляють на дитину сильне враження, щоб обмежувати найшкідливіше й у старшому віці.

Дозвіл дивитися мультфільм як винагорода — це нормально, як і заборона як покарання. Звісно, за попередньої домовленості: «Якщо ти не доробив нині уроки, то мультики дивитися не будеш». Але покарання не має тривати, наприклад, тиждень — максимум один день. Винагороджувати теж треба в міру: якщо дитина має свої сорок хвилин мультиків щодня, можна дозволити їй удвічі більше, але не чотири години.

Маленькі діти сприймають лише прості сюжети. Хтось пішов у гості до друзів, катається на велосипеді — прості події, які трапляються в повсякденному житті дитини. Або різні ситуації та пояснення, як треба діяти. В цьому плані хорошим є мультсеріал «Каю» про хлопчика, який дає раду різним ситуаціям завдяки знайомим. Доросліші діти можуть дивитися складніші мультфільми, але батькам важливо розуміти, які цінності закладені в сюжет. Чи немає там жорстокості, хитрування, ідей на зразок «будь найсильнішим — іди і всіх побий».

Декілька реальних друзів — краще за сотні віртуальних. Це те, що слід пояснити дитині змалку. Справжні друзі — ті, з ким можна погуляти — важливіші за тих, з інтернету, які не все про себе говорять або можуть збрехати. Діти, як і дорослі, спілкуючись віртуально, швидко створюють собі образ співрозмовника і можуть до нього прив’язатися. А якщо дитина змалку звикла проводити час у телефоні, а потім батьки вирішують її обмежити, конфлікти неминучі. Підлітки бунтують, відстоюють спосіб життя, до якого вони звикли, і своїх віртуальних друзів. Адже реальних вони можуть і не мати.

Що більше дитина стає залежною, то менше слухає батьків. Їй бракує сили волі, щоб вимкнути гру чи припинити онлайн-діалог. Скільки часу потрібно, щоб залежність сформувалася, — залежить від дитини. Є такі, що легко втягуються й незабаром уже не уявляють іншого способу життя. А є такі, що легко перемикаються з ґаджетів на спорт, друзів, офлайн-розваги, а потім назад на ґаджети. Небезпечно, коли діти, які стикнулись із першими труднощами у спілкуванні, бачать вихід у ґаджеті. Мовляв, вони не хочуть зі мною грати, але завжди можна побавитися на комп’ютері. Що більше невдач у реальному житті виникає в дітей, то сильніше вони зациклюються на ґаджетах, захищаючись від поганих емоцій і поринаючи у вигаданий світ, де вони абсолютно успішні.

Надмірне використання ґаджетів робить дитину апатичною або навпаки — перезбудженою. Реакція може бути різною, але може погіршуватися сон і здатність зосереджуватися на складному матеріалі. Дітям хочеться, щоб будь-яка інформація була викладена у двох реченнях — це так зване кліпове мислення. У процесі пошуку та добору інформації, наприклад, для реферату це корисно: кинула оком і знає, чи це треба тобі, чи ні. А ось вдумлива робота, осмислення, конспектування від цього страждають. А якщо ці навички не формуються в дитинстві, потім сформувати їх важко.

Щоб забрати ґаджет без істерик, потрібно попередньо домовлятися з дитиною. Наприклад: «Ти граєш, але коли гра закінчиться, то це точно “стоп”. Я біля тебе, все бачу і заберу». Не потрібно переривати й забирати ґаджет посеред гри або якщо ви не попередили про обмеження. Якщо ви відводите на користування пристроєм, наприклад, дві години, можна зробити нагадування «час вичерпано». Доросліша дитина нехай сама вирішує, чи використати цей час одразу, чи розбити: годину до обіду, годину після. Що непоступливіші батьки, то краще дитина звикає до режиму. З часом вона знатиме, скільки має часу на ґаджет, і вже не сперечатиметься. Якщо ж на прохання дитини дозволяти їй «ще трошечки» — вона буде завжди вимагати більше.

Чим замінити ґаджет? Наприклад, настільними іграми, які знов стають популярними. Якщо в родині багато дітей, вони можуть усі брати участь у грі. Можна запропонувати дитині заняття, яке особисто їй до душі: малювати, танцювати, складати 3D-моделі чи конструктор.

Діти, які ходять до школи, можуть користуватися ґаджетами більше, адже їм потрібно шукати інформацію в мережі, щоб виконувати домашні завдання — проєкти чи дослідження. З першого разу дитина не впорається: треба допомогти дитині набути і сформувати навички пошуку інформації. Навіть якщо батьки вважають, що дитина вже вміє вмикати собі мультик чи завантажити гру, це не значить, що вона зможе знайти потрібну інформацію.

Без постійного батьківського контролю в навчальному користуванні ґаджетами не обійтися. Треба стежити, чи дитина не переглядає паралельно розважальні відео, чи не спілкується в месенджері з друзями. Адже це відволікає її, й те, що вона може вивчити за дві години, робиться пів дня. Дитина переконана, що витратила пів дня на навчання, а насправді ж займалася чимось іншим. Треба чітко відокремити використання ґаджетів для навчання від використання для розваги.

Навчаючись із ґаджетом, дитині слід робити перерву кожні 45 хвилин. Прогулятися, дати очам, хребту та нервовій системі відпочити. Якщо дитина вчиться дистанційно, варто виділити для розваг із ґаджетом час у вихідні, а після навчання в будні пропонувати активні ігри надворі.

Дистанційне навчання приносить дітям дискомфорт. Дехто ніяковіє через те, що весь клас і вчителька дивляться прямо на нього. Діти бояться, що хтось може зробити смішне фото, як вони позіхають чи коли заплющили очі.  Якщо у школі можна крутитися, бігати на перерві, то тут потрібно весь час сидіти із серйозним виглядом перед екраном — для дітей це неприродно. До того ж, у школі з учителем можна поговорити особисто — щось перепитати, уточнити. Під час онлайн-зустрічі питати соромно, бо всі чують, що ти говориш. Виникає емоційний бар’єр.

Після онлайн-навчання учні швидко забувають про уроки. Вимкнув комп’ютер — і вчительки вже немає, ти вдома, можна гратися. Школа ж дає інші відчуття: урок, підручники, перерва, урок. У школах більше контролю. І до звичайного шкільного режиму після онлайн-навчання важче адаптуватися: діти скучили одне за одним, хочуть бавитися, взаємодіяти. Їм важче зосередитися на матеріалі, а вчителю — тримати дисципліну. Першокласники ж, які почали вчитись онлайн, звикатимуть до живої школи теж важко.

Реклама шкідлива для дітей, особливо для дошкільнят. Зараз діти переглядають відеоблоги з розпакуванням іграшок. Для маленької дитини ці блогери виглядають як друзі, адже вона бачить їх щодня і їй хочеться того ж, що робить вона. «Ось її тато купив їй цю іграшку, значить, мій має купити мені таку саму», — думають вони, не розуміючи, як діє реклама. Після шести років, коли в дитини формується аналітичне й символічне мислення, їй можна пояснювати, що таке реклама.

Аби дитина не почувалася неповноцінною, коли всі сидять із телефонами в руках, а вона — ні, треба вчити її причинно-наслідкових зв’язків. Пояснювати, що той, хто багато грає на телефоні, може мати мету, але не зможе її досягнути. Якщо в дитини є мрія, вона має подумати, чи сприяє комп’ютерна гра досягненню цієї мрії, чи ні. Якщо мама й тато прагматично використовують свій час, діти починають їх у цьому наслідувати.